Завдяки діяльній, переможній, незламній довірі до Бога жінки-мироносиці стали першими з людей, хто почув звістку про Христове воскресіння, – Митрополит Епіфаній

Дорогі брати і сестри! Христос воскрес!

Цього недільного дня Православна Церква особливо вшановує жінок-мироносиць. Хто ці жінки, чому мають таке незвичайне іменування і яку науку можуть нам дати?

Пояснення ми отримуємо з Євангелія, читання з якого ми нині чуємо. Цими жінками є учениці Христа – Марія Магдалина та інші – які супроводжували Спасителя від Галілеї, слухали Його проповідь та служили Сину Людському. Разом із Дівою Марією ці жінки були з Христом до останнього моменту Його земного життя, вони перебували на Голгофі, оплакуючи розіп’ятого Спасителя, та були свідками поховання Його тіла у гробниці. Навіть коли апостоли розбіглися і серед них усіх біля хреста на Голгофі залишився лише один Іоан Богослов, вірні і віддані жінки перебували до останньої миті зі Спасителем, долаючи і горе, і страх, і можливе осудження їх самих. Вони були свідками закриття гробниці великим каменем. Вони ясно і беззаперечно знали, що Христос помер.

І ці самі жінки стали першими, хто від ангелів довідався про воскресіння Христове з мертвих. Вони стали першими тому, що виявили глибоку любов, безстрашність та незламну віру. За поховальним юдейським звичаєм на тіло померлої людини мали невдовзі після покладення тіла в гробниці виливати запашну олію. Цим самим продовжувався час оплакування і скорботи, близькі родичі та друзі у такий спосіб завершували прощання з тими, кого втратили через смерть.

Вірні жінки придбали найкращу запашну олію, адже миро, принесене ними до гробу, як ми знаємо з іншого місця Євангелія, було дорогоцінним. І так, у найкращий можливий для них спосіб приготувавшись, удосвіта вони пішли до гробниці. Ці вірні жінки так полум’яно бажали послужити померлому Господу, так поспішали, що лише в дорозі замислилися, чи зможуть вони відвалити надгробний камінь, щоби увійти у печеру гробниці. Однак замість виконання останніх обрядів поховання ці жінки стали першими свідками Христового воскресіння.

Дорогі брати і сестри!

Звернімо нашу духовну увагу на силу віри й любові жінок-мироносиць. Вони, як і багато інших, хто слухав проповідь Господа Ісуса Христа, хто був свідками звершених Ним чудес, щиро повірили, що Він справді є обіцяний Месія, що Він є Той Спаситель, Якого чекало людство. Але на їхніх очах Той, на Кого вони покладали всю надію – помер. Жінки ясно це бачили, вони були до останньої миті з Христом, вони взяли участь у похованні Його тіла. Тобто, можливо як ніхто інших з людей, вони ясно знали – смерть забрала їхнього Учителя. Однак це знання, освідомлення того, що так сталося – не позбавило їх віри, не похитнуло її.

Дії жінок-мироносиць можна порівняти з міркуваннями Луки та Клеопи, учнів Христових, яким Господь у іншому вигляді з’явився на дорозі до Еммаусу. В розмові вони виявляють сумнів, кажуть, що Той, на Кого вони сподівалися, що Він відновить царство Ізраїля, – помер. Якщо помер, то хіба може Він здійснити їхні очікування? Тоді можливо Ісус не є Месія? Такі сумніви проникали в їхні душі, і навіть звістка про воскресіння, проголошена мироносицями, більше збентежила Луку і Клеопу, ніж переконала.

Натомість, смерть і поховання Спасителя не похитнули віри жінок-мироносиць. Вони не відвернулися від Учителя, не піддалися ані страху, ані сумнівам. Що могли вони зробити? Захистити Христа від смерті вони були не здатні, але вони зробили все, що підказала їм любов, віра, підказало серце. Вони не лише оплакували померлого, але ретельно приготувалися зробити у найкращий спосіб те, що могли, для Господа – придбали миро і ще вдосвіта пішли до гробу.

І саме завдяки цій діяльній, переможній, незламній довірі до Бога, цій любові, яка перемагала об’єктивні зовнішні обставини і всі викликані цими обставинами сумніви, жінки-мироносиці стали першими з людей, хто почув звістку про Христове воскресіння. Їм ці радісні слова, які християни з вірою промовляють ось вже майже дві тисячі років, звістили ангели. І саме від жінок-мироносиць про воскресіння Христове чують апостоли.

Цей приклад відданої, незламної, переможної віри повинен надихати і нас, дорогі брати і сестри. Чого навчають нас мироносиці? Того, що попри всі зовнішні обставини, всі виклики, всі випробування, всі підстави для сумнівів чи навіть зневіри, нам слід твердо довіряти Богові. Адже Бог краще за кожного з нас, краще за всяку людину, знає, що треба звершити, коли і в який спосіб, щоби найкраще досягти мети спасіння світу.

Як жінки-мироносиці не могли повною мірою зрозуміти того, що відбувається на Голгофі, ми теж, перебуваючи серед подій історії, не можемо розуміти всього. Але попри своє незнання, попри виклики та сумніви, жінки-мироносиці не втратили ані довіри до Бога, ані любові. Так само і ми повинні у всьому покладатися на Бога, довіряти Йому, просити Його настанови і спрямування для нас – і неодмінно отримаємо від Господа і підтримку, і спрямування, і наставлення, як слід діяти.

Водночас приклад мироносиць навчає нас, що надія на Бога, віра, не можуть і не повинні бути лише абстрактними, зосереджуватися лише в думках та словах. Жінки не просто довіряли Христові – вони самі робили те, до чого їх спонукали віра і любов, настільки ретельно, наскільки це було можливим. Вони служили Христу при Його житті, вони були з Ним до останнього при похованні, вони зробили все, щоби найкраще вшанувати Його, як померлого.

Тому, довіряючи Богові, покладаючись на Нього, ми також повинні робити все, що від нас залежить, щоби виконати свій обов’язок. Господь не вимагає від нас більшого ніж те, що для нас справді можливе. Але те, що ми можемо зробити – ми маємо робити, щоби виявляти свою віру в Христа і свою любов до Бога.

За звичаєм, який поширився в Церкві, сьогодні, згадуючи про жінок-мироносиць, ми вшановуємо всіх вірних жінок-християнок. Ми вшановуємо тих жінок, хто в громадах і в родинах, у праці та вдома, на всякому місці виявляє свою віру, служить Богові та ближнім. Ми шануємо наших парафіянок, особливо тих, які віддано служать громаді, співаючи в храмі, доглядаючи за належним станом дому Божого. Ми шануємо наших матерів, наших бабусь, які для багатьох дітей стали першими наставницями у вірі та чеснотах. Ми вшановуємо всіх жінок, без добрих справ яких, без любові, без віри яких, неможливо уявити ані церковне, ані суспільне життя.

Дякуємо вам, дорогі наші матері та сестри, і бажаємо, щоби приклад віри і добрих діл жінок-мироносиць завжди надихав вас, щоби Церква також і завдяки вашому внеску надалі жила, зростаючи і утверджуючись. З нагоди свята бажаємо вам, дорогі наші жінки-мироносиці сучасності, многих і благословенних літ, здоров’я і всіх благ від Бога! Амінь.