Церква відкрита до всіх людей, але закрита для гріха, протистоїть всякому гріху і відкидає його, – Митрополит Епіфаній

Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія

в п’яту неділю після Пасхи

Дорогі брати і сестри! Христос воскрес!

Цього недільного дня з читання Євангелія та книги Діянь апостолів ми бачимо приклади того, що від початку Церква Христова, як громада вірних, має всезагальну природу, відкриту для всіх, хоча і формувалася вона у визначений історичний час у певних релігійних, національних та культурних умовах.

У книзі Діянь розповідається про те, як проповідь серед еллінів стала наслідком гоніння на учеників Христових. Полишивши Єрусалим після мучеництва диякона Стефана, вони пішли на північ, до країв у сучасних Лівані, Сирії та на півдні Туреччини, а також на Кіпр. І хоча більшість з них проповідували лише юдеям, деякі, хто самі були вихідцями з еллінського культурного середовища, стали проповідувати і язичникам. Це сталося в Антиохії – культурній та економічній столиці сходу Римської держави. Саме тут, як свідчить Писання, «ученики … вперше почали зватися християнами»  (Діян. 11:26).

За цими короткими словами насправді є дуже глибокий зміст, який добре розкриває нам євангельська розповідь про спілкування Спасителя із жінкою-самарянкою. Ми знаємо, що між юдеями і самарянами була непримирима ворожнеча, як національна, так і релігійна. Ця ворожнеча була настільки глибока, що обидві сторони намагалися навіть у побуті не спілкуватися. Але Господь руйнує цю стіну ворожості, попросивши у самарянки напитися води. Цим самим Він спонукав її до розмови, яка завершилася її наверненням, а через її свідчення – наверненням і мешканців самарянського міста.

У такий спосіб Христос показує, що Його вчення, слово Євангелія, заповіді правди та любові, призначені не лише для одного народу, як було в час Старого Завіту, але мають універсальний, всезагальний характер. Для них не можуть бути перешкодою людські відмінності, давні суперечки чи попередні переконання. Христос розмовляє із жінкою, яка належить до іншої релігійної та етнічної спільноти. Тим самим Він подає приклад, що Його слово призначене і відкрите для жінок так само, як і для чоловіків, для носіїв іншої культурної та релігійної ідентичності так само, як і для одноплемінників.

Ось чому в Антиохії послідовники Спасителя вперше обирають для своєї самоідентифікації нове ім’я – християни. Це ім’я піднімається над попереднім релігійним та етнічним походженням – юдейським чи еллінським, монотеїстичним чи язичницьким, вказуючи на головну ознаку – слідування за Христом.

Про це каже нам і апостол Павло у Посланні до Галатів: «Всі ви – сини Божі через віру в Христа Ісуса; усі ви, що в Христа хрестилися, у Христа одяглися. Нема вже ні юдея, ні язичника; нема ні раба, ні вільного; нема ні чоловічої статі, ні жіночої; бо всі ви – одно в Христi Ісусі» (Гал. 3:26-28).

Ви знаєте, дорогі брати і сестри, із Символу віри, що всезагальність, всеохопність Церкви є однією з чотирьох її сутнісних ознак. Церква іменується соборною, або грецькою мовою – кафоличною, що і означає – всезагальною, зібраною звідусіль. Але ця всезагальність в жодному разі не означає одноманітної уніфікованості чи заперечення або відкинення індивідуальних ознак.

Бо часто слова Писання, зокрема і слова апостола Павла, які ми щойно згадували, наводять як певний доказ того, що національним особливостям нібито не місце в Церкві. Коли ми свідчимо про потребу розбудови Української Церкви, опоненти десятиліттями закидають нам словами, що «немає ні юдея, ні елліна» – тим самим фактично показуючи, що вони не розуміють правдивого значення слів Писання.

Все, про що ми дотепер міркували, переконує нас, що справді – для Христа і у Христі немає різниці, якої ти статі, до якої нації чи етносу ти належиш, якою мовою розмовляєш, яким є твоє суспільне становище. Ніяка з цих ознак не може бути перешкодою для того, щоби стати християнином, долучитися до спільноти покликаних Богом, до Церкви – всезагального таємничого тіла Христового.

Але належність до Церкви, увірування в Христа не означає скасування реальних і об’єктивних відмінностей. Жінки залишаються жінками, а чоловіки – чоловіками. Церква не вимагає і не може вимагати, щоби приймаючи віру ти зрікався своєї нації, своєї мови, своєї культурної традиції. Церква не ставить передумовою належності до неї чи навпаки, перешкодою, якесь визначене соціальне положення чи певне походження – кастове, класове, партійне чи якесь інше. Єдина умова – щоби в житті людини Христос був на першому місці, був важливішим для неї, ніж усе інше.

І найменування «християни» відображає це – воно нагадує нам про цю центральну роль, про визначальне місце Христа. Бо саме в Господі і через Нього все, не втрачаючи своєї природної ідентичності, преображається. А все те, що перешкоджає єдності, як от задавнена ворожнеча між юдеями і самарянами – Христом руйнується.

Але це все не відбувається через знецінення істини чи пристосування її під бажання або наміри людські. Відкритість і всезагальність Церкви означає те, що вона доступна для всякої людини, всяка людина може долучитися до громади вірних незалежно від того, яким було її попереднє життя. Але долучаючись до Церкви людина бере на себе зобов’язання перемінитися. Перемінитися сама, а не підлаштовувати Церкву під своє попереднє життя.

Стаючи християнами, ми повинні уникати двох однаково шкідливих крайнощів. Першої – прагнення знецінити, витерти, розчинити значення особистості. Другої – прагнення навпаки, підкреслити це значення, зробити його вирішальним. Всякий грішник може прийти в Церкву, щоби покаятися і перемінитися. Однак перемінитися самому, а не перемінити вчення і сутність Церкви так, щоби свої гріхи та пороки оголосити чеснотою чи природним правом.

Якщо сказати коротко, то Церква відкрита до всіх людей, але закрита для гріха, протистоїть всякому гріху і відкидає його. І якщо людина настільки зживається зі своїми гріхами, що вже не бачить різниці між ними і своєю особистістю – то Церква не має права і в жодному разі не може на догоду такій людині перемінювати істину, викривляти її чи спотворювати.

Цілком очевидно, дорогі брати і сестри, що недосконалість і навіть гріховність не полишають християн в ту ж мить, як людина навернулася до віри та стала членом Церкви. Церква є лікарнею, де хворі на гріх, якими є всі ми, прагнемо отримати оздоровлення, вилікуватися і очиститися від гріхів. І як наявність хворих у лікарні не змінює її мети – сприяти людському здоров’ю, так і наявність грішників у Церкві не змінює її покликання – очищати людей від гріхів та вести їх до святості. Христос спілкувався із самарянкою, не відкинув її – але також Він викрив її у помилках і гріхах, спонукаючи пізнати істину і полишити гріховний спосіб життя.

Тож бажаю всім нам бути справжніми християнами – відкритими для Бога і для ближніх, але непримиренними борцями з гріхом.

Дорогі брати і сестри!

Сьогодні Церква вшановує пам’ять священномученика Макарія, митрополита Київського і всієї Руси. Він звершував своє служіння наприкінці XV століття у складних історичних умовах. Але і в таких умовах він робив для блага Церкви все, що міг, віддавши заради служіння Богу навіть своє життя. Вшановуючи його пам’ять ми молимося сьогодні до нього і просимо заступництва за Церкву України-Руси, якої колись він був Предстоятелем, і за народ наш, для якого він у час земного життя був добрим пастирем.

І на завершення хочу від усього серця привітати всіх матерів, адже сьогодні – їхнє свято, День матері. Народження у світ нового життя, виховання дитини – особливе служіння, складне і відповідальне. Якщо ми захоплюємося скульптором, який з каменю чи металу створює прекрасні образи, якщо ми вшановуємо мистецтво живописця чи композитора – то наскільки більше слід шанувати служіння матері, яка формує не матерію чи звуки, але свою дитину, нову людину, яка через неї прийшла в буття, формує її душу та свідомість.

Подяка всім матерям, всім, хто виявляє материнське піклування, за вашу любов, терпіння, жертовність. Нехай Господь дає вам сили примножувати добро і стократно винагородить за всі ваші труди!

Амінь.