Слово Предстоятеля в день відзначення 25-ї річниці відновлення Свято-Михайлівського Золотоверхого собору

Преосвященні владики, всечесні отці, дорога братія обителі, дорогі брати і сестри! Христос воскрес!

Сьогодні цим урочистим богослужінням ми вшановуємо особливу дату – нині минуло чверть століття відтоді, як з руїни був відновлений цей Михайлівський Золотоверхий собор. У ювілейний рік 2000-ліття від Різдва Христового як символ покаяння і духовного відродження українського народу цей храм знову став місцем молитви, проповіді, місцем служіння Богу і людям. Місцем, яким він був понад 800 років аж доти, коли його було висаджено у повітря в страшні роки сталінського більшовицького терору.

Якщо ми подивимося у глибину віків і прослідкуємо нитку буття цього храму, то побачимо, що вона міцно і символічно вплетена в історію нашого народу. Початки монастиря, в якому дев’ять століть тому було збудовано перший в Україні-Русі храм з визолоченою банею, перекази пов’язують із початками утвердження Київської княжої держави як християнської. На місці, де язичники поклонялися ідолам, перший митрополит оселив ченців – так говорить давній переказ. А розквіт монастиря і будівництво собору на честь архистратига Михаїла збігаються з часом зростання й утвердження нашої давньої держави.

Храм пережив ординську навалу і у козацькі часи став новим центром відродженої православної Київської Митрополії. Так само і наш український народ, і наша Церква, попри всі намагання супротивників – відновлювалися і відроджувалися навіть після, здавалося би, остаточного знищення.

У 1930-х роках, коли кремлівсько-більшовицькі окупанти вирішили з Харкова до Києва перенести місце перебування свого уряду, саме замість нашої прадавньої святині мав постати центр їхньої влади. Не де-небудь, а саме тут мали розмітити нові будівлі для кривавих поневолювачів-комісарів. А в центрі мав височіти ідол їхнього вождя Лєніна.

Зверніть увагу на те, що у місці свого панування в Москві російські комуністи хоча і знищили багато храмів та історичних будівель, але царський Кремль, символ владарювання Московії, залишили недоторканим. А тут, в Києві, вони зробили все можливе, щоби стерти з лиця землі всяке  нагадування про українську стародавню історію. Щоби не де-небудь, а саме на руїнах наших святинь звести будівлі, звідки вони будуть панувати.

Протягом останніх тижнів ми мали нагоду звершити перші українські літургії у двох стародавніх храмах, звільнених з полону «русского міра», які чудом збереглися з часів княжої Київської держави – у Кирилівській церкві тут, у столиці, та в Успенському соборі Канева. І в обох цих храмах щоразу виникало відчуття, що ми входимо до нашого Михайлівського собору: той самий обрис стін, склепіння, куполи. Навіть те, що вціліло в них після тисячоліття нашої буремної історії, самим своїм виглядом нагадує про київське первородство.

Голосно нагадує, що не з Москви, а з Києва пішла Руська земля. Тут, у Києві, розпочалося ствердження і Церкви Православної, і нашої державності. Тоді, коли на місці нинішнього самозваного і фальшивого так званого третього Риму ще були ліси та болота – тут височіли прекрасні храми, тут буяло життя духовне і культурне. Тут, в Києві – наше історичне серце, тут витоки нашої Помісної Церкви.

Все це Московія – як імперська, так і більшовицька, і нинішня рашистська – прагнула і досі прагне знищити, витравити, віддати забуттю. Вона вкрала наше ім’я – Русь, вона привласнила собі нашу історію, наших князів та наші святині. Вона змушувала цілі покоління українців ходити в ярмі «русского міра» з думкою, що ніякого іншого життя не може навіть бути. Змушували забути свою історію, свою традицію, свою мову, самих себе.

Ось чому і знищили цей собор та інші сотні українських храмів і пам’яток. Аби невдовзі стерти саму згадку про правдиве минуле України та, вказуючи на Кремль, на ідолів Лєніна, говорити, подібно до безумних синів Ізраїля, що вийшли з Єгипту, але прагнули назад, в рабство: «Ось боги твої!» – ось там, у Кремлі.

Але як вже було не раз, ми відродилися навіть з руїни й попелу. Коли понад три десятиліття тому на розбитому фундаменті цього собору блаженної пам’яті Патріарх Мстислав звершив молитву та освятив хрест – тоді відновлення святині здавалося далекою мрією. Але між нею та її втіленням в життя минуло навіть менше десяти років.

Тоді всі ми, хто був свідком відбудови собору, освячення його наріжного каменю, а потім хрестів і нарешті – самого храму та престолу в ньому, всі ми не знали і не могли знати, що цій святині приготовлене особливе місце в історії нової України. Що вона буде не лише символом відновлення, символом того, про що будівничий собору і наш тодішній міський голова Олександр Омельченко сказав: «Наша віра повинна бути не в руїнах, а має бути прикрашена золотими банями й хрестами» – що цю святиню Бог призначив стати в центр нової історії боротьби та перемоги світла над темрявою.

Собор цей присвячений Архистратигу Михаїлу, покровителю нашої столиці та всіх, хто бореться зі злом. В руці начальника воїнств небесних – вогненний меч, як символ непереможної сили Божої, якою він вражає ворогів правди і їхнього батька – диявола. І собору на честь цього непереможного вождя небесних сил було визначено Промислом Господнім стати точкою відліку для двох наших революцій, коли народ сказав тверде «Ні!» поверненню в минуле, поверненню в ярмо тиранічного «русского міра».

Видимим знаком зв’язку з цією боротьбою є два меморіали назовні нашої обителі. Перший нагадує про трагедію Голодомору-геноциду 1932-33 років. Другий – вшановує воїнів-героїв, які віддали своє життя у боротьбі проти навали росіської імперії зла. Ці меморіали нагадують щодня усім нам, якою дорогою є ціна свободи. Але яка ще більш жахлива ціна буває для народу, що схилиться під російське ярмо.

Як всім добре відомо, продовжуючи традицію нашого славного минулого, коли відроджена православна Київська Митрополія мала тут свій центр, і наша Помісна Церква після Об’єднавчого Собору та отримання Томоса про автокефалію саме тут має свою головну кафедру, має резиденцію Предстоятеля, провідну духовну школу та визначну чернечу обитель. Народ наш бореться проти навали російської імперії зла, а наша Помісна Церква робить свій внесок у цю боротьбу, передовсім через утвердження правдивого церковного життя, вільного від єретичного лжевчення «русского міра».

Всі ви, владики, отці, брати і сестри, бачите, яким є ззовні та всередині наш духовний центр. Це можна бачити власними очима або завдяки трансляціям, які ведуться звідси. А символом «русского міра» є потворне величезне капище, яке під назвою «головного храму збройних сил російської федерації» зведено під Москвою. Наш символ – відроджений золото-блакитний прадавній собор. Їхній символ – новітня потворна споруда в зелено-багрових кольорах. Тут ми прославляємо воїнство небесне та шануємо справжніх героїв. Там прославляється російська імперія зла. Тут ми поклоняємося Богові, там поклоняються ідолу російської державності.

Щодня цей «русскій мір» продовжує вбивати і нищити невинних. Щодня його очільники, як п’яні від крові жреці ідольські, приносять молоху московської величі все нові й нові жертви. Між світлом і темрявою не може бути спільності – так нас вчить Писання. Тому не може бути єдності між православним християнством і лжевченням «русского міра».

Але ми віримо, дорогі брати і сестри, що зло буде переможене. Як впала більшовицька імперія, так впаде і ця новітня імперія зла. Як відродився цей храм, як відновилася незалежна Україна, як постала наша автокефальна і помісна Українська Православна Церква – так, з Божою допомогою, буде явлена і перемога над злом «русского міра». Коли три десятиліття тому ми стояли тут на руїнах – важко було повірити, що невдовзі тут буде Золотоверхий собор. Але це сталося! Так і нині нам можливо і складно побачити переможне завершення нашої боротьби, але воно неодмінно станеться.

І нехай це наше святкування, наш спогад про історію та її символи, нині слугують зміцненню нашої віри та нашої надії на перемогу. Бо з нами правда, з нами Бог, з нами воїнство небесне та його очільник Архистратига Михаїл. Слава Господу Богу! І слава нашій Матері-Україні! Амінь.