Новини

Слово Митрополита Епіфанія в день відзначення шостої річниці інтронізації

03 Лютого 2025

Преосвященні владики, всечесні отці, дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Сердечно дякую Вам, дорогий владико, за слова привітання і добрі побажання на мою адресу. Однак, без сумніву, в нинішній день, коли згадуємо річницю інтронізації Предстоятеля, зібралися ми разом не для вшанування однієї особи, а найперше заради того, щоби у цій історичній святині, у соборному храмі Софії у Києві, в історичній кафедрі Київських православних першосвятителів піднести подяку Богові за незліченні благодіяння, які були подані від Всевишнього нам і нашій Помісній Церкві.

Ціле століття Українська Церква виборювала свою духовну незалежність. Ніби народ, який був забраний завойовниками у неволю і рабство, але звільнений за велінням Божим, наші попередники і ми тяжким шляхом поверталися до свободи, до визначеного нам від Господа місця – бути однією з рівноправних і рівнославних Помісних Церков. Бути Помісною Церквою для України, для нашого побожного народу, предки якого ще від апостола Андрія Першозваного отримали пізнання євангельської істини, і який проніс та надалі несе крізь століття й крізь буремні випробування відданість православній християнській вірі. Але водночас також наше незмінне прагнення та обов’язок – бути живою і невіддільною частиною Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви, Глава якої – Сам наш Спаситель Господь Ісус Христос.

Ми обрали шлях правди, на якому не ухиляємося на манівці ні праворуч, ні ліворуч. Ми не забуваємо і не знецінюємо важливість нашої єдності. Ми не забуваємо, що не відділені від інших братів за вірою мурами чи кордонами, як відгороджуються одна від одної держави, але ми перебуваємо в єдності Тіла Церкви Христової як Помісна Церква. Водночас ми не відкидаємо і не знецінюємо весь скарб і багатство нашої місцевої традиції, не забуваємо, що служіння ближньому, служіння нашому рідному українському народові, від якого ми плоть від плоті і кров від крові – це наш священний обов’язок. Пам’ятаючи слова апостола любові Іоана Богослова про те, що лише той, хто любить ближнього свого, якого бачить поруч, є таким, що насправді здатен любити невидимого Бога, ми через служіння рідному народу, особливо тепер, в час війни, свідчимо, що ми є правдива Церква Христова.

Ми нині у Святій Євхаристії, через Жертву хвали, у наших молитвах подякували Богові за великі дари і невимовну милість, що їх ми прийняли за ці роки від Господа. Від початку Церква наша була оточена численними супротивниками, в ній прагнули посіяти спокуси, смуту та розділення. Багато хто із зовнішніх не вірив, що українці будуть здатні не розсваритися і не розділитися між собою, як вони, на жаль, не раз робили у минулі століття, стаючи легкою здобиччю для зовнішнього ворога. Такі думки були і у декого всередині, і навіть прикладалися значні зусилля, щоби розпалити внутрішню смуту.

Дякуємо Богові за те, що всі ці нерозумні сподівання не справдилися. Ми разом – вірні, духовенство, єпископат, Синод на чолі з Предстоятелем зробили все можливе для того, щоби зберегти, зміцнити, ствердити нашу єдність як Помісної Церкви. Ця єдність – єдність зовнішньої структури Церкви та наше внутрішнє порозуміння і взаємна підтримка – є видимим свідченням того, що справа розвитку і утвердження Помісної Православної Церкви України була і є благословенною від Бога.

Бо постала наша Помісна Церква не на піску людських міркувань і мінливих прагнень, але на твердому камені правди, на непохитній скелі істини та канонічного порядку. І випробування, яких за ці роки зазнала вона, є також цьому свідченням. Пам’ятаєте євангельську притчу про два доми. Ззовні вони виглядали однаково. Але один мав тверду основу на камені, а інший збудований був на піску. Доки все було добре – стояли обидва. А коли прийшла буря, повіяли вітри, розбурхані водні потоки полилися, тоді будівля, яка стояла на камені, залишилася непорушною, а дім на піску – зруйнувався.

За цей порівняно невеликий період часу історії Церква наша разом з народом пережили і виклик пандемії, і жахливий час перших тижнів повномасштабного російського вторгнення, вона разом з усіма продовжує нести тягарі війни. Окрім зовнішніх викликів також ми маємо виклик власне з середовища церковного, коли ті, хто іменуються православними, хто є нашими братами у вірі, невтомно протидіють єдності та визнанню автокефальної Помісної Української Православної Церкви. Як за кордоном, так і в самій Україні вони сіють сумніви й неправду. Хтось робить це через нерозуміння, але є багато й тих, хто діє так тому, що замість правдивого євангельського Христового вчення у їхніх душах оселилося лжевчення «русского міра».

Однак, попри всі виклики, завдяки єднанню наших зусиль, нашому взаємному порозумінню та взаємній підтримці, ми змогли досягти того, що процес утвердження Помісної Церкви успішно триває. Тисячі громад добровільно єднаються у родині Православної Церкви України, практично кожного дня ця родина зростає. З-під ярма «русского міра» звільняється велика наша святиня – Печерська Свято-Успенська Лавра. І хоча в міру того, як зростає число тих, хто полишив московську підлеглість, зростає і опір з боку супротивників, ми як Церква були від початку, є нині та залишатимемося відкритими для діалогу і порозуміння зі всіма православними, хто справді бажає блага Церкві Христовій та нашому народу. Ми будемо знову і знову закликати до діалогу, ми будемо підносити голос, навіть якщо він здається голосом волаючого в пустелі. Хто є щирий – ті почують, а хто лукавий – тим нехай за справедливістю віддасть належне Бог-Серцевідець.

Висловивши подяку Богові та подякувавши за згуртованість повноті нашої Помісної Церкви, ми також ще раз маємо подякувати нашій Церкві Матері – Вселенському Патріархату, подякувати Його Всесвятості Вселенському Патріарху Варфоломію. З його рук ми отримали Томос, від Матері Церкви ми отримали благословення бути рівноправною і визнаною Помісною Церквою в Диптиху Православних Церков. Ми глибоко цінуємо все, що було зроблене і що продовжує робити Патріарх Варфоломій і Вселенський Патріархат для блага Православної Церкви України.

Беззаперечно, наша подяка не може обійти увагою тих, завдяки кому ми маємо можливість продовжувати наше життя, наше служіння, нашу молитву в умовах свободи. Ми дякуємо нашим воїнам, нашим захисникам, ми молимося за їхню перемогу над російським агресором. Ми молимося за здоров’я і захист для тих, хто зараз несе тягар військового служіння. Ми просимо зцілення для поранених. Ми вшановуємо пам’ять і просимо Царства Небесного для всіх, хто віддав своє життя за свободу і незалежність України.

Нині, дорогі владики, отці, брати і сестри, ми вшановуємо пам’ять святителя Київського Рафаїла, згадуючи віднайдення і прославлення його чесних мощей. У складних зовнішніх умовах він, так само, як безліч інших святих українського народу, ніс своє служіння і свій подвиг. Але якими б не були несприятливі зовнішні умови, які виклики не стояли би перед Церквою і Україною – наша земля ніколи не переставала народжувати святих для вічності. Кожне покоління приносило плід для Царства Небесного, в кожному поколінні сяяли світильники праведності. Впевнений, що так є і зараз, і Господь з часом явить і серед тих, хто живе серед нас, святих, яких буде прославлено Церквою так само, як нині ми прославляємо святителя Рафаїла.

Щоби бути серед святих, щоби прийняти вінець слави в Царстві Небесному, покликані усі ми. Тож хоча багато зроблено було нами дотепер, маємо ще більше потрудитися у майбутньому, щоби примножити плоди віри й добрих справ.

Ще раз дякую усім вам, дорогі брати і сестри, отці, преосвященні владики, а у вашій особі – повноті нашої Помісної Церкви. Дякую за ваші молитви про мене, за вашу підтримку в несенні мною служіння Предстоятеля.

Нехай Господь, за молитвами Пречистої Своєї Матері, нашої незмінної заступниці, Оранти-Молитовниці, Непорушної Стіни, за молитвами всіх святих українського народу та всіх святих і надалі благословляє нашу Церкву Своїми дарами і Своєю милістю, а Україну нашу благословить перемогою над агресором і справедливим, тривалим миром. Амінь!