Призначення закону Божого – привести нас до живої, діяльної віри в Господа Ісуса Христа, як Сина Божого та істинного Месію, – Митрополит Епіфаній

Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія

у двадцять першу неділю після П’ятидесятниці

Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Повчання, яке минулого недільного дня апостол Павло подає нам через Послання до Галатів, нині продовжує він, порівнюючи значення для спасіння людини закону і благодаті Божої. Бо питання це дуже турбувало перших християн і вчення, яке проповідував апостол Павло, у багатьох викликало нарікання. Хоча вчення це, як минулої неділі ми чули з читання апостольського, є не людське, але божественне, є не Павлове, але Христове.

В чому ж полягала сутність суперечки, в яку були втягнуті навіть апостол Петро і деякі інші з провідних членів Церкви? Вона зводилася до питання: чи повинні язичники, які увірували в Господа Ісуса Христа, приймати на себе зобов’язання, викладені у старозавітному законі?

Бо самі апостоли і перші ученики Христові в час Його земного життя і служіння були з юдеїв. Але після П’ятидесятниці все більше і більше стали навертатися до Христа і язичники. Тож виникло питання співставлення Старого і Нового Завіту, закону Мойсеєвого і закону Євангельського, яке мало два ключових аспекти: чи навернені з язичників можуть бути християнами, не ставши юдеями, і чи слід самим юдеям, які увірували в Ісуса Христа, дотримуватися обрядового закону та його обмежень і приписів.

Апостол Павло, як колишній відданий ревнитель фарисейських передань і законництва, який на власному досвідні переконався у хибності такого шляху, дає на ці питання ясну відповідь: «Ми за природою юдеї, а не грішники з язичників. Однак, дізнавшись, що людина виправдовується не ділами закону, а тільки вірою в Ісуса Христа, i ми увірували в Христа Ісуса, щоб виправдатися вірою в Христа Ісуса, а не ділами закону; бо ділами закону не виправдається ніяка плоть» (Гал. 2:15-16).

Що означають ці слова?

У такий спосіб апостол пояснює, що одне лише виконання закону не здатне ані тепер, в час Нового Завіту, ані тим більше у час старозавітній, звільнити людину від влади гріха і смерті та привести до спасіння. Закон, приписні ним норми та добрі справи – все це дійсно має своє коріння у волі Божій. Однак хоча закон і був даний Богом через Мойсея та проповідуваний пророками, але сам у собі він від початку мав подвійну недосконалість, яка долається лише у Христі.

Недосконалість ця виявлялася як за формою закону, так і за його сутністю. Згадаймо, що перші люди, Адам і Єва, спілкувалися з Богом «лицем до лиця». Вони безпосередньо від Творця пізнавали Його волю, щоби виконувати її. Навіть після гріхопадіння ми бачимо, що грішники, такі як Каїн, розмовляють з Богом. Але в міру примноження гріхів та віддалення людства від Господа таке пряме спілкування ставало все важчим – не тому, що Бог відвернувся від Свого творіння, від людини, але тому, що людина ніби огрубіла, оглухла і осліпла до пізнання Бога. Гріх не лише утворив прірву між людством і Творцем, але й постійно поглиблював та розширював її.

Саме тому виникла необхідність у законі як певному посереднику. Писаний закон і похідні від нього правила дозволили навіть тим, хто не має безпосереднього спілкування з Богом, пізнати Його волю, а пізнавши – виконувати її.

Однак те, в чому є сила закону, в тому ж полягає і його недосконалість. Сила його в тому, що це закон Божий, тобто сповіщення волі Самого Творця. Але в цьому і його слабкість, бо закон вимушено, через недосконалість людини, ніби заміщає для неї пряме богоспілкування, втрачене внаслідок гріхопадіння.

В цьому і полягає пояснення тієї суперечності, яку було важко зрозуміти як юдейським законникам, так і деяким з перших християн: якщо Бог через Мойсея дав закон, то як же цей закон, отриманий від Творця, може бути недосконалим і хіба можливо перестати виконувати хоча би щось з написаного в ньому? Апостол Павло так відповідає: «Закон був вихователем, який вів нас до Христа, щоб нам виправдатися вірою; коли ж прийшла віра, ми вже не під вихователем.» (Гал. 3:24-25). Тобто, хоча закон і є виявом волі Божої, свідченням істини та не може бути скасований чи перемінений за бажанням людським, але сама поява закону була викликана обставинами часу, Господнім бажанням виявити милість до грішників і не допустити їхньої остаточної загибелі.

Бог дав закон як виховника, як провідника, який повинен був на час до пришестя Христового зберігати людей від глибшого падіння, спрямовувати до пізнання істини, готувати до явлення Месії. Закон є вказівником, який спрямовує на вірний шлях. Однак якщо поміркуємо, що є головним, а що другорядним: мета шляху, сама дорога чи вказівники на ній? – то очевидним і розумним буде відповісти, що головною є мета шляху, а дорога і вказівники лише слугують її досягненню.

Коли ми прямуємо до якогось міста чи села, або шукаємо будинок за відомою нам адресою, то ми дивимося на вказівники та надписи. Але коли прибули до місця, яке шукали – то вже не потребуємо вказівників, бо досягли бажаного. Так і призначення закону, як роз’яснює нам апостол Павло, полягає в тому, щоби привести нас до живої, діяльної віри в Господа Ісуса Христа, як Сина Божого та істинного Месію. І не просто привести, але щоби в кожному з нас відкрилося те, що про себе говорить апостол: «Вже не я живу, а живе в мені Христос. А що нині живу в плоті, то вірою живу в Сина Божого» (Гал. 2:20).

Зі всього, сказаного дотепер, стає зрозумілою і відповідь на питання, яке турбувало перших християн: язичникам не слід дотримуватися обрядового закону Мойсеєвого і ставати юдеями для того, щоби бути справжніми членами Церкви Христової. Бо через віру в Христа вони вже отримали більше, ніж міг їм дати старозавітний закон.

Однак це не означає, що закон цілком втратив своє значення та в ньому вже зовсім немає потреби. Потреба в ньому залишається у тій мірі, в якій залишається в людях дія гріха. І Сам Господь, коли Його питали, як досягнути спасіння, найперше вказав на виконання заповідей: «не перелюбствуй, не вбивай, не кради, не лжесвідчи, шануй батька твого і матір твою» (Лк. 18:20) – все це є заповіді старозавітного закону. Однак спасіння досягається не самим виконанням людиною певних добрих діл, але виконанням волі Божої, повнота якої полягає не просто в уникненні гріхів, але у слідуванні за Месією.

В розумінні цієї істини розкривається усвідомлення другої недосконалості закону, яка походить не від нього самого, але від недосконалості його виконавців. Бо коли людина виконає, скажімо, дев’ять приписів, а одного не виконає, то все одно буде вважатися порушником. Коли хтось вкраде, то він є грішником, хоча можливо і не порушив заповіді пошани до батьків і нікого не вбив. Але порушивши одну заповідь, людина стає винною перед усім законом, як про це говорить і апостол Павло: «ділами закону не виправдається ніяка плоть».

Що це дійсно так, можемо зрозуміти і на прикладі закону людського. Бо ми знаємо, що у кодексі, за яким осуджують злочинців, є багато різних статей. Але щоби виявитися винною та отримати покарання достатньо того, щоби людина порушила лише одну з них.

Тому, дорогі брати і сестри, застосувавши всі ці знання до себе самих, маємо покласти на серце, що досягнення спасіння і звільнення від влади гріха неможливе без Господа Ісуса Христа чи поза Ним. Скільки би людина не зробила добрих справ, вона не може завдяки ним одним досягти спасіння, бо гріхи будуть все одно тяжіти над нею і звільнити, очистити від них може лише Господь.

Закон Божий містить істину, тому його треба вивчати, пізнавати і виконувати, але водночас пам’ятати, що цінність його не в ньому самому, а в тому, що він спрямовує нас до життя у Христі.

Це життя є не наша заслуга чи винагорода нам за працю, але дар любові Божої, який кожна людина може прийняти через віру. Однак це не означає, що добрі діла не мають ніякого значення – навпаки, вони якраз є свідченням віри правдивої, живої, а не формальної, лише задекларованої, але не наповненої змістом.

Тож хочу побажати усім нам, дорогі брати і сестри, щоби краще пізнання заповідей закону Божого приводило нас до їхнього виконання, щоби через це наша віра в Господа Ісуса Христа зміцнювалася та виявлялася у плодах добрих справ у житті нинішньому, а у вічності – привела нас до Царства Небесного.

Амінь.