Немає виняткових народів, які мають більший дар благодаті, тому ми і засуджуємо, як противне Євангелію, вчення «русского міра», – Митрополит Епіфаній

Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія
у двадцять третю неділю після П’ятидесятниці

Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Сьогодні ми чуємо притчу про бенкет, який був приготовлений господарем для гостей. Їх було завчасно запрошено на святкування. Але коли бенкет був готовий і слуги прийшли до запрошених, то ті, кожен з різної причини, стали відмовлятися.

Розгніваний господар наказав слугам збирати на свято всіх, кого лиш побачать, незалежно від стану. А коли виявилося, що ще є місце – то дав вказівку навіть спонукати інших прийти.

Ця притча має історичне пояснення. Запрошеними на свято були юдеї, яким Бог віддавна через пророків подав сповіщення про прихід Месії та наближення Царства Небесного. Але коли Спаситель народився і вийшов на проповідь, то більшість не прийняли Його, як сказано в Євангелії від Іоана: «До своїх прийшов, і свої Його не прийняли. А тим, які прийняли Його, що вірують в ім’я Його, дав силу дітьми Божими бути»  (Ін. 1: 11–12).

Покликані на роздоріжжях – це різні народи світу, які не знали істинного Бога, а тому поклонялися ідолам. Коли начальники народу засудили Христа на смерть і віддали Його на розп’яття, то Господь, Який на третій день воскрес з мертвих, послав Своїх учнів до всіх народів, кажучи: «Йдіть, навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа» (Мф. 28: 19). І вони пішли, як ті слуги з притчі, щоби запрошувати до Царства Божого всіх, хто почує їх.

Серед цих багатьох народів, до яких прийшли апостоли, були і предки нашого народу, серед яких проповідував апостол Андрій Першозваний. Всі ці народи, зокрема і наш, отримали благовістя не тому, що заслуговували на це. Як покликані на бенкет з вулиць і площ отримали запрошення лише заради волі господаря свята, так і численні народи були закликані до Царства Божого заради любові Божої, завдяки Його жертовності та милосердю, а не за свої заслуги чи особливе положення.

У мирському значенні різні народи можуть бути більшими й меншими, багатими або бідними, мати велику силу збройну і політичну, або навпаки – бути поневоленими від інших. Однак перед очами Божими немає і не може бути виняткових, особливих народів, які нібито мають особливе положення чи більший дар благодаті, ніж інші. Тому, зокрема, ми відкидаємо і засуджуємо, як противне Євангелію, вчення «русского міра», яке російський народ наділяє особливим значення та положенням.

Безперечно, що мирське розрізнення, яке існує між людьми, об’єктивно зберігається. Отже, існують юдеї та елліни, варвари і скіфи, раби і вільні, існують чоловіки та жінки – всі ці відмінності, які перелічує у відомих словах апостол Павло, залишаються реальними. Але водночас у Христі, у Царстві Небесному, вони не мають значення. Тому перед Богом – всі рівні за гідністю. І хоча кожна людина має різні дарування та різне покликання, хоча в Церкві існують різні служіння – перед Божими очами, як у випадку з лептою вдовиці, жертву якої Спаситель оцінив найбільше, – всяке положення та всяке служіння є гідними, коли вони гідно виконуються.

Про це нам також нагадує почута нині притча. Хоча ми запрошені до Царства Божого не за наші власні заслуги чи досягнення, і це для нас не відплата за працю, але дар і милість Божі – від нас, від кожного особисто залежить, як ми скористаємося цим даром і цією милістю. Господь відкриває для всіх двері Царства. Але лише ті, хто чує Його голос, хто не відкидає свого покликання, хто приймає Євангеліє та приходить до Христа – лише ті залишаться при Господній трапезі та матимуть частку в Його Царстві.

Тому з одного боку притча, почута нами – це заохочення і підбадьорення для нас. Незалежно від того, до якого народу ми належимо, яким було наше попереднє життя, якою була культура і виховання, навіть незалежно від того, наскільки праведне чи грішне життя ми мали – двері Царства відкриті для всіх. І те, що ми маємо зробити, – це прийняти своє покликання, почути голос Спасителя і Його слуг – апостолів, ієрархів, святих, голос Церкви звернений до нас. Бо хоча цей голос звернений до нас, але ніхто не може увійти до Царства Божого, якщо не прикладе своїх власних зусиль. Голос кличе, але чуємо ми його чи ні – залежить від нас. Як від нас залежить і рішення: прийняти заклик Божий чи відкинути його.

Відтак з іншого боку ця притча є грізним застереженням для всіх: коли, чуючи голос Божий і знаючи про заклик, ви відкидаєте Його, то не зможете увійти у життя вічне. Навпаки – негідні, які відкинули покликання, будуть осуджені та залишаться у зовнішній темряві. Бо вони проміняли вічне Царство Боже на різноманітні тимчасові потреби.

Ми чуємо з притчі, які причини висувають гості, відмовляючись від свята: хтось придбав поле, хтось волів, хтось одружився. Але хіба господар відбере від тебе поле, чи волів, чи ти позбудешся дружини, якщо прийдеш на свято? Ні, все твоє залишиться з тобою. Однак своєю відмовою ти свідчиш, що більшу цінність для тебе має тимчасове і власне, ніж покликання, про яке ти знав, але яке зневажив.

І ще одне, на що маємо нині звернути увагу. Господар кличе на свято, на бенкет, а не на працю. Якби сказав він прийти, щоби працювати на полі чи у винограднику, то покликані мали би підставу відмовитися. Але кличуть їх на свято, для приготування якого вони нічого не зробили. Цей образ нагадує нам, що Царство Боже є тим, що для нас приготовлене Отцем Небесним. Воно є дар милосердя Божого. І тому всякий, хто заради будь-яких мирських причин відмовляється чути заклик Євангелія, не може знайти для своєї відмови гідного виправдання.

Дорогі брати і сестри! Ми знаходимося зараз в часі посту, готуючись до вшанування Різдва Христового. І ця святкова подія для нас завжди повинна бути не просто спогадом про минуле, приводом до розваг, вітань та подарунків. Різдво Христове є тим закликом, який голосно сповіщає світу: Син Божий народився! Царство Небесне наблизилося до вас! Тому прийдіть всі до Христа, Який прийшов до Вас. Прийдіть на свято, яке Бог приготував, споживіть трапезу радості, яка відкрита для всіх.

Бажаю кожному з нас, дорогі брати і сестри, завжди пам’ятати про наше покликання і ніколи не ганьбити його відмовою Богові, Який кличе нас до дому Свого. Амінь!