Немає такого гріха, який би міг перемогти милосердя Боже, немає такої провини, яку неможливо було би очистити щирим і правдивим покаянням, – Митрополит Епіфаній

Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія

в неділю про блудного сина

та в день пам’яті святителів Василія Великого, Григорія Богослова та Іоана Золотоустого

Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Готуючись до Великого посту, ми продовжуємо через повчання з Писання отримувати настанови, як нам слід діяти, а чого ми маємо уникати. Минулого недільного дня через приклади молитви у храмі фарисея та митаря ми від Господа отримали повчання, що смирення і усвідомлення власних гріхів та щире в них розкаяння веде до виправдання, а гордість і осудження інших знищують плоди добрих діл. Сьогодні з вуст Спасителя ми чуємо притчу, в якій нам подається надія на відновлення, але за умови нашого щирого і правдивого покаяння.

Всяка дитина не сама собою приходить у цей світ, але має батьків, через яких отримує життя. Так і ми, як люди, не самі собою з’явилися в бутті, але були сотворені Богом – нашим Небесним Отцем. Однак, подібно до сина з притчі, взявши від Творця найкраще, людство, як нібито свою суверенну власність, а не дар і милість, розтрачує скарб життя на речі, від яких очікує задоволення. Як син змарнував майно в розпусті та веселощах, так і всяка людина, коли її спокушає гріх, марнує час життя і дари, отримані від Бога, на те, що здається солодким, але приносить гіркоту та веде до занепаду.

Ми знаємо і з Божественного Одкровення, і з вчення Церкви та власного духовного досвіду, як діє гріх. Спочатку він здається приємним і вабить до себе. Але коли людина потрапляє в його пастку, гріх виявляє свою справжню сутність, завдаючи болю і страждань. Що ж нам робити, коли ми зазнали падіння, коли гріх зловив нас? Чи є для нас надія звільнитися від його кайданів? Притча стверджує нас в цій надії та показує шлях до звільнення.

Коли відпали ми від Бога через гріх, то найперше маємо усвідомити цей свій стан. Гріх є хвороба, рана душі. Як для лікування всякої хвороби важливо встановити діагноз, вірно визначити стан хворого, так і для лікування гріха важливо усвідомити його наявність. Про це сповіщає нам і притча, прочитана минулої неділі: грішниками були і митар, і фарисей, але лише митар справді усвідомлював себе грішним, тому щиро каявся і був більше виправданий.

І нинішня притча дає нам приклад, який спонукає грішника найперше усвідомити свій стан подібно до того, як син усвідомив, наскільки глибоко він впав через власні злі вчинки.

Усвідомлення власної гріховності, коли ми чуємо повчання про це, здається нам дією простою та логічною. Але насправді і цей перший крок буває для багатьох складним для виконання. Бо багато хто помічає недоліки та помилки ближніх, але не свої власні. Часто людина настільки зживається з гріхами, що вже і не оцінює їх як щось зле, з чим потрібно боротися і від чого слід відмовлятися.

Тож притча спонукає кожного з нас усвідомити, що слід зупинитися, опам’ятатися, оговтатися і стати на шлях повернення до батьківського дому. І це є другий крок у покаянні. Бо недостатньо лише визнати, що ми справді згрішили. Щоби виправити гріх, вилікувати його, потрібні твердий намір і відповідні дії. Потрібно, подібно до сина, який усвідомив свій жалюгідний стан і свою провину, вставати і йти до Отця. Бо часто людина, навіть коли розуміє, що чинить гріхи та усвідомлює свої провини – далі нічого не робить, щоби виправити їх і тому залишається у їхньому полоні.

Тож, дорогі брати і сестри, покаяння передбачає не лише визнання гріха, але і тверде бажання його відкинути, бажання перемінити себе і спосіб свого життя. Коли ми приходимо до сповіді, то повинні не лише згадати, що зробили і визнати перед Богом свої провини.

Господь краще за нас знає не лише наші вчинки, але і думки наші, і намірі, Він бачить наше серце і нашу душу. Тож коли ми сповідаємося в гріхах, то не просто перелічуємо їх, але повинні спонукати себе до їхнього відторгнення, засудження. Щоби зцілитися, нам слід від гріховного життя, від спокус, від звичок, які ведуть до падіння, втікати так само, як син встав і пішов з місця, де страждав, до дому свого батька. Втікати, не озираючись назад. Полишати гріх, не жалкуючи за його принадами, але осуджуючи його.

Усвідомивши свою провину та ставши на шлях виправлення ми неодмінно приходимо до питання: а чи можливе для нас відновлення? Чи Бог прийме нас, чи не погидує злими вчинками, чи не вижене нас геть від себе, як негідних і злочинців? Бо часто, бачачи намір людини втекти з полону гріховного, диявол наводить на неї спокусу відчаю та зневіри. Коли грішник усвідомлює глибину провини та бажає виправитися, диявол спокушає його думкою, що Бог такими беззаконниками цілковито гидує, що виправити нічого вже неможливо, що каятися немає вже нібито сенсу, бо все одно за гріхи людина буде засуджена.

Притча про блудного сина показує нам, що це не так. Хоча вчинок сина і був образою для батька, але він не втратив свою любов і чекав, коли його дитина повернеться додому. Так і Отець наш Небесний, хоча і праведно засуджує гріх, водночас терпеливо та з любов’ю чекає на повернення грішників. Немає такого гріха, який би міг перемогти милосердя Боже, немає такої провини, яку неможливо було би очистити щирим і правдивим покаянням.

Тож притча, яку сьогодні чуємо, дає нам надію на виправлення і оновлення. Двері дому Отця нашого відкриті для тих, хто кається. Батьківські люблячі обійми відкриті для дітей, які покаялися в гріхах та повертаються до дому, раніше покинутого в пошуках щастя без Бога. А час Великого посту, до якого ми прямуємо, є найкращим, щоби пройти цю духовну дорогу – від далекого краю, опанованого пристрастями, до рідного дому, до люблячих обіймів Отця Небесного.

Дорогі брати і сестри!

Сьогодні ми згадуємо також про трьох видатних ієрархів, Василія Великого, Григорія Богослова та Іоана Золотоустого, спільно вшановуючи їхню пам’ять. Сьогодні у нашому монастирі ми маємо престольне свято храму, розташованого у дзвіниці.  Цей храм збудований в пам’ять про знищений безбожниками княжий Трьохсвятительський храм, який стояв тут поруч, на місці, де зараз є будівля МЗС.

Життя трьох великих ієрархів було наповнене численними випробуваннями. Василій Великий зазнавав гонінь від єретиків та від царської влади, яка сприяла їм. Григорій Богослов у малій громаді на честь Воскресіння у Константинополі проповідував істину тоді, коли навколо все було опановане аріанами. Але в час перемоги над єрессю він був змушений віддалитися на батьківщину через заздрість та інтриги. Іоан Золотоустий за слово правди був зненавиджений сильними світу цього, неправедно засуджений і помер у вигнанні.

Отже, всі три святителі за життя не стільки втішалися заслуженою за свої численні труди славою, скільки зазнавали несправедливих утисків. Але їхній приклад спонукає нас не зважати на подібні зовнішні обставини, пам’ятаючи про те, що випробування і спокуси – тимчасові, а радість і блага, які Бог приготував для нас – вічні. Тож як би не було складно, за прикладом Трьох Святителів маємо йти шляхом вірності істині, і тоді досягнемо того, чого і вони досягли – блаженного вічного життя.

На завершення, дорогі брати і сестри, з радістю хочу оголосити, що святкову Божественну літургію в день Стрітення Господнього, тобто наступної середи, будемо звершувати у Києво-Печерській Лаврі, у Трапезному храмі преподобних Антонія і Феодосія. У цій нашій великій святині ми продовжимо молитву за Україну, за перемогу правди і справедливий мир, за наших воїнів, і до цієї молитви я закликаю долучитися всіх, хто матиме змогу. Початок літургії – о 9 годині ранку. Богу нашому слава на віки віків! Амінь.