
Мета всякого Божого дару в тому, щоби людина через нього служила благу ближніх та своєму, примножувала добро і тим прославляла Бога, – Митрополит Епіфаній
Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія
у тридцяту неділю після П’ятидесятниці
Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!
З євангельської притчі про таланти ми отримуємо настанову щодо наших обов’язків перед Богом. Бо Він, як Творець, наділяє кожну людину численними дарами. Одні з них є більш узагальненими, бо вони притаманні майже всім людям. Інші ж дари є особливими, винятковими. За ними ті, хто їх отримали, вирізняються серед решти людей. Але зі сказаного слід зробити перший висновок: немає жодної людини, яка не отримала би від Бога дарів і талантів. Отже, і притча, яку ми чуємо з Євангелія, стосується не окремих людей, кого називають талановитими, але стосується всіх нас.
Перш ніж продовжити роздуми над притчею, слід нагадати, що у біблійній мові талантом називається не особливий дар, як ми звикли це слово вживати в нашій мові, говорячи про талант митця, інженера, архітектора, кухаря тощо. Назву талант, яку вживає Писання, має міра ваги. Ця міра була досить великою для того, щоби один талант срібла, а тим більше золота, мав високу ціну. Отже, коли у притчі говориться про таланти, то йдеться про міру дорогоцінного металу. І лише завдяки цій євангельській метафорі слово талант з плином часу стали сприймати саме в його звичному для нас розумінні, як синонім особливої обдарованості людини у якійсь сфері.
Повертаючись до того, з чого ми почали наші роздуми над притчею, ще раз маємо підкреслити, що є загальні таланти, які Бог-Творець дає людині. Ці таланти вкладені в саму людську природу. Розум, здатність до навчання і творчої праці, фізичні та духовні здібності, здоров’я тіла й душі – все це здається нам настільки звичним, що ми часто не сприймаємо їх як якісь таланти. Але насправді все, що ми маємо в собі доброго, як духовного, так і тілесного – це дар від Бога.
Без Його творчої волі та дії ми були би лише порохом землі, з якого Бог нас сотворив. Без дихання життя, яке Господь вдихнув в людину, щоби вона стала душею живою, тобто щоби вона мала єднання з Ним, з нашим Творцем, як джерелом блага і вічного життя – без цього благодатного дихання Духа Божого ми були би лише як рослини чи тварини. Але без дару благодаті, отриманого нами від Творця, ми не мали би образу Божого, який вирізняє нас від всього іншого творіння, роблячи людину за природою навіть вищою за ангелів.
Знаючи цю істину ми повинні краще усвідомлювати власну відповідальність перед Богом за всі ті дари, які здаються нам такими повсякденними, нібито звичними та наявними самими собою. Але в дійсності все це є таланти, які Бог щедро дає нам з однією метою – щоби ми приносили добрі плоди у світі цьому та довершувалися, досягаючи блаженного життя вічного.
Ця істина також спонукає нас усвідомити, що численні дари Божі, як зазвичай притаманні людям, так і особливі, виняткові дарування – це ті таланти, за які Господь раніше чи пізніше покличе нас відзвітувати. Хоча Бог щедро дає їх для нашого блага, але Він також і запитає нас у належний час, як ми їх використали. Чи завдяки їм ми примножували добро, любов, світло, чи навпаки – думаючи, що ми єдині власники, змарнували їх або занедбали, забувши про нашу відповідальність перед Творцем.
І якщо така відповідальність за таланти є загалом притаманною людям, то ще більш вагомою вона є для тих, хто має більшу міру виняткових талантів. Адже сказано: «Від усякого, кому дано багато, багато й вимагається, і кому багато довірено, з того більше й спитають» (Лк. 12:48). Тому коли Бог дає комусь талант управління, чи талант митця у тій, чи іншій сфері, чи талант у слові та навчанні, або якийсь інший талант, який вирізняє її серед загалу людського, то від цього таланту людина і служити Богові має більше.
Адже мета дарування талантів не в тому, щоби людина звеличувалася ними серед інших, перетворюючи свій талант на спокусу, на поле, в якому ростуть не добрі плоди, але терня гордості. Мета всякого Божого дару полягає в тому, щоби людина, яка його отримала, через нього служила благу ближніх та своєму, примножувала добро і тим прославляла Бога.
І якщо до когось, як у давній час до найвищого ангела Денниці, підступає спокуса загордитися через свої таланти, подумати про себе, як про їх єдиного власника і розпорядника, то притча також застерігає від цього. Таланти, які отримали слуги господаря, хоча і були в їхньому розпорядженні, але залишилися власністю того, хто дав їх. Тому і всі наші таланти, як звичайні, так і якісь особливі – це те, що насправді не наше, але лише доручене нам від Бога з однією метою: примножувати добро.
Відтак, дорогі брати і сестри, пам’ятаючи все це, маємо прагнути більш відповідально ставитися до всіх дарів, які ми отримали від Бога. Щоби коли прийде час звіту, ми не були осуджені, як раби лукаві та невірні, які змарнували дар Божий, але почули від Господа слова заохочення і отримали винагороду, як слуги мудрі та вірні. Амінь.