Маємо прагнути, аби ніщо людське, а тим більше ніякі спокуси диявола, не було перешкодою для нас у пізнанні Божественного одкровення, – Митрополит Епіфаній

Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія у восьму неділю після П’ятидесятниці

Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Цього недільного дня апостольське читання застерігає християн від внутрішніх розділень у вірі. Святий Павло пише до коринфян, а через них звертається і до всіх вірних: «Благаю вас, браття, ім’ям Господа нашого Ісуса Христа, щоб усі ви говорили одне і не було між вами розділення, а щоб ви з’єднані були в одному розумінні та в одній думці» (1 Кор. 1:10).

Саме це застереження свідчить, що вже в апостольські часи серед громади перших християн існували поділи. «У вас говорять: я – Павлів; я –Аполлосiв; я – Кифин; а я – Христів» (1 Кор. 1:12) – пише апостол коринфянам. Отже, незгода серед християн не є чимось новим чи притаманним нинішнім обставинам – так було віддавна.

Однак давність цієї проблеми не робить самі поділи чимось звичайним або тим більше нормальним. І слово Писання, виявляючи цю проблему, закликає всіх нас протидіяти такому виклику.

В чому полягає корінь цієї проблеми? Якщо сказати коротко, то її причина – у нашому сприйнятті. Божественне одкровення, істина вчення Євангелія в сутності своїй є незмінною, як незмінним є Бог, який подає це вчення. Однак окрім Того, Хто подає одкровення, є ще й ті, хто має його прийняти і зрозуміти. Господь подає чисту незмінну істину.Однак від кожної людини залежить, як вона цю істину прийме.

Погляньмо на один з євангельських прикладів. Коли Христос звертається до Отця Небесного і каже: «Отче, прослав ім’я Твоє! Тоді зійшов голос з неба: і прославив, і ще прославлю. Народ, який стояв і чув те, говорив: це грім. А інші казали: ангел говорив Йому. Ісус на це сказав: не для Мене був голос цей, а для народу» (Ін. 12:28-30). Тут бачимо, що всі люди були свідками однієї і тієї самої події. Але одні визнавали, що почуте ними було голосом одкровення з небес, а інші вважали, що це просто був грім. Одкровення було одне, але навіть безпосередні свідки по різному сприйняли його.

Отже, з цього та з інших численних прикладів ми можемо побачити, що навіть ті, хто на власні очі бачив чудеса і знамення Божі, хто власними вухами чув слово проповіді Євангелія – не однаково їх сприймали.

Причини для цього були різні. Одні мали відкрите серце і чисту душу, а тому легко приймали віру – як увірувала жінка самарянка. Інші потребували більш глибоких пояснень і свідчень, як, наприклад, член Синедріону Никодим, апостол Фома та учні Лука і Клеопа. Але були й ті, які вперто не бажали приймати правду Божу через власну упередженість. Такими були книжники і фарисеї, які не хотіли визнати звершені Спасителем чудеса – зцілення біля купелі паралізованого або відкриття очей у народженого сліпим. Відтак бачимо, що розділення серед людей у ставленні до істини Євангелія походить не від того, що сама ця істина є суперечливою, але від того, як люди налаштовані щодо неї.

Також слід враховувати, що поширення слова Божого не відбувається без перешкод з боку нашого справжнього ворога – диявола. На це вказує нам притча про сіяча, в якій Христос свідчить, що і обставини життя у світі цьому, який лежить у злі, і безпосередньо злі духи, як противники правди, прагнуть перешкодити людині прийняти і засвоїти істину.

На перешкоді прийняттю істини також часто стає упередженість до особи того, хто цю істину звіщає. Навіть щодо Самого Спасителя слухачі спокушалися Його походженням, вважаючи, що така проста Людина не може бути проповідником істини. У місті, де Христос зростав, деякі слухачі Його проповіді говорили: «Звідки в Ньому премудрість ця і сили? Чи Він не син теслі? […] Звідки ж у Нього це все?» (Мф.13:54-56).

Повертаючись до настанови апостола Павла, з якої ми почали наші роздуми, слід зазначити, що всі, раніше згадані міркування, були тією чи іншою мірою серед причин поділів між першими християнами. Одна з ліній поділу полягала в тому, що християни з юдеїв не завжди були готові визнати необов’язковість певних законів Старого Завіту і традицій, які виникли щодо їх виконання. На деяких впливало те, що апостол Павло не був серед учнів, які ходили з Христом під час Його земного служіння, а навернувся до віри пізніше. Були й такі, особливо серед навернених з язичників, для кого важливим було красномовство проповідника, особою якого захоплювалися так, як елліністи захоплювалися відомими філософами.

Апостол Павло закликає християн бути з’єднаними«в одному розумінні та в одній думці». Не відкидати авторитету наставників, гадаючи, що лише Христос особисто для них може бути вчителем. І водночас пам’ятати, що вчення християнське – це не вчення людське, хоча і звіщається людьми та для людей. Це не вчення Павла, Кифи-Петра чи ще когось з проповідників – вони лише люди, які передають істину, але ця істина походить не від них.

І ще одне важливе зауваження можемо зробити, з огляду на слова святого Павла. Він не говорить про єдність влади, але про єдність «в одному розумінніта в одній думці».

Як в минулому, так і зараз досить часто можна бачити, що про єдність Церкви вчать саме як про єдність зовнішньої організації та влади в ній, а не як про єдність віри та її розуміння. Відтак виникають викривлення, як от лжевчення «русского міра», децерковною єдністю вважається саме єдність під владою російського патріарха, а не єдність навколо істини Євангелія.

Тож, дорогі брати і сестри, маємо прагнути, аби ніщо людське, а тим більше ніякі спокуси диявола, не було перешкодою для нас у пізнанні Божественного одкровення, у пізнанні істини Євангелія та правдивого вчення Церкви Христової. Щоби усі миговорили одне і не було між нами розділення, а щоб ми з’єднані були в одному розумінні та в одній думці. Амінь.