Маємо бути пильними і не давати всьому зовнішньому позбавити нас добрих плодів, які зерно слова Божого має приносити в кожній душі, – Митрополит Епіфаній
Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія
у четверту неділю після Пʼятидесятниці
Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!
Сьогодні ми знову чуємо євангельське читання, яке нагадує нам про зцілення Спасителем від важкої недуги слуги римського сотника.
Як ви знаєте, коло євангельських читань є повторюваним, і з початком нового пасхального циклу ми наново читаємо слова Писання, які звучали в наших храмах минулими роками. Ми робимо це тому, що з плином часу вагомість та значення слів Писання можуть губитися для нас через спокуси, через турботи, або навіть через підступ диявола. Господь попереджає нас про це у притчі про сіяча. Тож ми маємо бути пильними і не давати всьому зовнішньому позбавити нас добрих плодів, які зерно слова Божого має приносити в кожній душі, в яку воно посіяне.
Є також ще одна причина, чому ми знову і знову можемо і навіть повинні повертатися до слів Писання, які, здавалося би, нам відомі. Бо така є властивість Божественного одкровення – воно подібне до неозорого океану. Скільки би не черпали воду з нього – океан завжди залишається повноводним. Так і Писання завжди, коли ми читаємо і чуємо його, має властивість торкатися чогось у нашій душі, в нашому серці, оновлювати нас, давати корисні поради, підтримувати, настановляти. Ті, хто мають звичку часто звертатися до слів Писання, можуть підвередити зі свого власного життєвого досвіду, що кожного разу ці слова дають нам нову поживу і збагачують нас.
Тож хоча щороку ми звертаємося до одних і тих самих читань, міркуємо над ними, беремо для себе науку від них – це не означає, що не слід цього робити знову і знову. Якщо їжу для тіла ми намагаємося спожити двічі або тричі на день, чи хоча б один раз протягом доби, то і до слів Писання нам слід звертатися по можливості частіше. Адже ми знаємо настанову Господню: «Не хлібом єдиним житиме людина, але всяким словом, що виходить з уст Божих» (Мф. 4: 4).
Відтак, повертаючись до почутого нами сьогодні, у наших з вами міркуваннях пропоную зупинитися лише на одному, але безперечно важливому аспекті. Спаситель, вказуючи на віру сотника, говорить: «Істинно кажу вам, і в Ізраїлі не знайшов Я такої віри» (Мф. 8: 10). Цими словами Господь показує присутнім, що не формальна приналежність до релігійної спільноти робить людину справді віруючою, а її віру – живою, але такими робить їх виявлення віри, її здійснення у справах.
Римський сотник не належав до юдеїв, не був послідовником закону Мойсея. Але він, як можна бачити з його справ, щиро бажав пізнати єдиного Бога та з пошаною ставився до тих, хто Його сповідував. Свідками цього були також юдейські старійшини, які просили Христа за сотника, кажучи: «він достойний, щоб Ти зробив для нього це – тобто зцілив хворого слугу – бо любить народ наш і збудував нам синагогу» (Лк. 7: 4 – 5).
Отже, хоча сотник не був безпосередньо послідовником старозавітного закону та не належав до народу Ізраїля, але в серці своєму він мав бажання пізнати істинну віру та бачив цю віру саме у тому, що було відкрите Богом. Тому він, хоча формально залишався язичником, виявив таку довіру до Спасителя, що вважав достатнім лише Його одного слова, сказаного на відстані, щоби хворий слуга був зцілений.
Цим сотник засвідчив і перед Господом, і перед людьми свою віру – хоче ще не повну, не усвідомлену, не насичену пізнанням істини, але справжню, живу та діяльну. Тому Христос, вказуючи на сотника, і сказав, що навіть серед синів Ізраїля Він не знайшов такої віри в Нього, в Його божественну місію і владу, яку виявив цей чужинець.
Ось чому, говорить Господь, «багато прийдуть зі сходу й заходу і возляжуть з Авраамом, Ісааком і Яковом у Царстві Небесному; а сини Царства вигнані будуть у пітьму непроглядну: там буде плач і скрегіт зубів» (Мф. 8: 11 – 12). У такий спосіб Він пророкує, що ті, хто формально належали до старозавітної Церкви, але не виявили істинної віри – лише за одну належність до послідовників закону Мойсея не отримають спасіння. Бо для його досягнення слід мати віру не формальну, зовнішню, але живу, наповнену справами, виявленими у повсякденному житті. Натомість ті, хто були серед язичників, серед іновірців, але почули проповідь Євангелія, увірували в Христа і живуть цією вірою – вони стануть спадкоємцями обітниць про спасіння, даних Богом праотцям-патріархам.
Все це, дорогі брати і сестри, повинне нас понукати до усвідомлення нашої власної відповідальності перед Богом за особисте виявлення віри. Виявлення її не лише через формальну приналежність до Церкви Христової, через відвідання спільних молитов, участь у таїнствах та відзначення церковних свят. Все це теж є важливим та необхідним і повинно бути невід’ємною частиною нашого християнського життя.
Але лише цим в жодному разі не може обмежуватися наше сповідання. Якщо сотник, чужинець і язичник, виявив живу віру, яку Христос поставив Своїм учням і свідкам події за приклад, то тим більше ми, які пізнали істину, наставлені у Євангелії, ті, хто належимо до Церкви – ми повинні дбати про таку віру, яка би перевершувала виявлену цим римлянином.
Якщо цей сотник так довіряв Христові, що вважав достатнім одного Його слова для здійснення чуда, то тим більше нашому Господу і Спасителю повинні довіряти ми, християни. Якщо чужинець-римлянин лише зі свідчень інших людей про Христа, про Його проповідь і чудеса зміг набути таку сильну віру – то тим більше ми зобов’язані мати віру більшу. Адже ми більше від сотника знаємо про Сина Божого, ми більше за нього знаємо про вчення Христове і Його чудеса, про Його смерть на хресті за нас і про Його воскресіння. Ми в таїнстві хрещення оновилися задля життя вічного, ми через миропомазання прийняли дар Духа Святого. Ми маємо значно більше можливостей, ніж сотник, примножувати і зміцнювати нашу віру, плекати її плоди, виявляти її перед іншими. Тому, як ми знаємо з Писання, з нас Господь і питатиме більше, коли прийде час останнього суду – нам дано більше.
Тож, дорогі брати і сестри, бажаю всім нам, згадуючи приклад сотника, про якого нам нині свідчить Євангеліє, добре дбати про те, щоби у вірі та у справах, які від неї живляться, завжди зростати. Щоби через нашу віру не лише ми самі досягали спасіння, але щоби її добрий приклад спонукав інших увірувати в Бога і виконувати Його благу волю. Амінь.
