Козаки, які тілами своїми полягли на українській землі за віру, за правду і за свободу, дали паростки для вільної України, – Митрополит Епіфаній

Проповідь Предстоятеля у Свято-Георгіївському чоловічому монастирі на Козацьких могилах

Преосвященні владики, всечесні отці, дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Цього недільного дня за усталеною віддавна традицією ми зібралися тут, у монастирі святого великомученика Юрія Переможця на Козацьких могилах для того, щоби вшанувати пам’ять наших предків-козаків, які боролися за права і вольності українського народу та Православної Церкви. Багато з них полягли тут, на цьому полі під Берестечком, яке, за образним виразом нашого Кобзаря Тараса Шевченка, почорніло від крові, пролитої за вольную волю. Але той факт, що ми, як вірні автокефальної помісної Української Православної Церкви і як громадяни незалежної України знову зібралися тут для молитви і богослужіння, свідчить – ця кров тоді була пролита не даремно. Козаки, які тілами своїми полягли на українській землі за віру, за правду і за свободу, дали паростки для вільної України. Тієї України, яка, попри всі намагання тиранів і завойовників знищити нас – була, є та буде. Бо Україна – це наша єдина земна батьківщина, наш рідний дім. Український народ – це ми всі, які, подібно до клітин у тілі, складаємо його. І доки є ті, хто дбають про добро українського народу, хто любить його – він живе і житиме.

Сьогодні, у другу неділю після П’ятидесятниці, ми вшановуємо всіх святих, які подвигом просяяли на українській землі. Минулої неділі ми вшановували всіх святих, а нині ми особливо прославляємо тих серед святих, які виросли серед нашого народу, які своє служіння звершували серед нього, ставши для українців світильниками віри та молитвениками за цей край.

Ми добре знаємо з Писання, що у Христі немає розділення за націями і народами, як немає розділення за іншими ознаками – за статтю, громадянським положенням, кількістю майна, тощо. Справді у Христі немає цього розділення, і тому Церква, яка єднає всіх святих і всіх вірних, є одна – та, яку ми сповідуємо і визнаємо: Єдина, Свята, Соборна і Апостольська. Але це в жодному разі не скасовує тих природних і реальних відмінностей, які за умовами світу цього продовжують існувати. Продовжують існувати стать чоловіча і жіноча, з притаманними їм природними відмінностями і особливим покликанням. Продовжують існувати різні служіння та різні дарування. Продовжують існувати різні мови та різні народи.

Тому ми жодним чином не порушуємо єдності Церкви, коли нині особливо шануємо пам’ять саме українських святих. Бо серед різних народів Бог благословив буття нашого народу, як унікального, окремого, наділеного своєю власною мовою та культурою, оселеного у своєму краї. Ми в жодному разі не ставимо наш український народ вище за інші – бо перед Богом всі ми є рівними, всі ми походимо від єдиних прабатьків Адама і Єви, а тому є один одному братами і сестрами. Але за умовами світу цього ми невіддільно пов’язані саме з українським народом так само, як інші люди, зокрема і святі, пов’язані зі своїми народами.

Апостол Павло, великий проповідник Христового Євангелія, настільки глибоко любив свій народ, що був готовий навіть до відлучення від Христа, якщо би такою була ціна навернення цього народу. Він каже: «Я жадав би сам бути відлученим від Христа за братів моїх, рідних мені по плоті, тобто ізраїльтян» (Рим. 9:3-4). Отака велика любов була святого до свого народу! І тому, беручи за зразок цей приклад, шануючи і поважаючи інші народи, ми маємо не лише громадянський, але і духовний обов’язок піклуватися про благо нашого рідного народу.

Саме на цій основі ми категорично відкидаємо і заперечуємо, як оманливі, ті заклики, які можна часто почути, особливо від прихильників лжевчення «русского міра», що нібито треба заради любові до Бога у Церкві забути про своє національне походження. Що мова українська не потрібна в храмі, бо вона нібито недостатньо священна. Що визнання в церковному житті своєї української ідентичності нібито суперечить єдності Церкви.

Лукаві лицеміри! Хіба не до вас звернене це слово апостола Іоана Богослова: «Хто каже: «Я люблю Бога», а брата свого ненавидить, той говорить неправду: бо той, хто не любить брата свого, якого бачить, як може любити Бога, Якого не бачить?» (1 Ін. 4:20). Якщо ви не любите свій рідний український народ так, як заповідав Господь, Який сказав: «Немає більше від тієї любови, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін. 15:13), якщо ви не любите рідний народ так, як любив апостол Павло, якщо ви не любите тих, серед кого живете, своїх ближніх, яких повсякдень бачите – то хіба справді ви можете любити невидимого для вас Бога?

Козаки, які полягли на цьому полі, як і багато інших борців за волю і незалежність України, включно з героями-захисниками, які віддали життя в нинішній війні проти російської імперії зла – вони виявили цю найбільшу міру любові. І наше покликання нині – бути гідними їхньої великої жертви. Бути гідними того великого благословення, яке Бог дав нашому народу, пославши до нього проповідників Євангелія, відкривши йому істинну віру, освятивши предків наших в купелі хрещення, утвердивши серед українців з роду в рід сонми святих – ієрархів, преподобних подвижників, мучеників та сповідників.

Всі ми і весь світ є свідками того, як кремлівський тиран і всі слуги «русского міра» нині постали проти українського народу, хочуть знищити його, стерти саме ім’я українців та України з пам’яті та з історії. Так вже не раз було в минулі століття, коли завойовники приходили з мечем на нашу землю, бажаючи знищити Україну, а українців уярмити і зробити рабами. Але як в минулому це не вдалося, і навіть після багатьох поразок Україна знову і знову воскресала – так не буде успіху для російської імперії зла і цього разу.

А наш не лише громадянський, але і християнський обов’язок – працювати для наближення цієї перемоги. Кожен на своєму місці та у своєму званні і покликанні, але всі ми разом повинні щоденно робити те, що сприяє перемозі України над злом «русского міра». І нехай Господь благословить нашу боротьбу перемогою і успіхом, а молитви всіх святих землі Української нехай будуть нам на допомогу. Амінь.