І Вселенський собор є природним виявом сутності Церкви, яка є і завжди буде зібранням всіх, хто пізнав істинну віру в Христа, – Митрополит Епіфаній

Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія
у сьому неділю після Пасхи та в день пам’яті святих отців Першого Вселенського собору

Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Цього недільного дня, за тиждень перед вшануванням події сходження Святого Духа на учнів і апостолів Христових у день П’ятидесятниці, Церква урочисто прославляє Отців I Вселенського собору. І це не є випадковим збігом – навпаки, так було встановлено віддавна, щоби підкреслити зв’язок між тим, як Церква була заснована від початку, і тим, як вона живе і діє на своєму історичному шляху аж донині.

З Нікео-Царгородського символу віри, перша частина якого була затверджена на Нікейському Вселенському соборі в 325 році, а друга – на Царгородському у 381 році, ми знаємо чотири сутнісні ознаки Церкви: Єдина, Свята, Соборна і Апостольська. При чому Церква з такими ознаками є предметом нашої віри. Ми в неї віруємо тому, що сама містична, таємнича природа Церкви, яка долає час і простір, яка долає межу життя і смерті, яка долає відстань між Творцем і творінням, між Богом і людьми, через Христа, як Главу Церкви, єднаючи нас – ця природа Церкви не може бути лише плодом нашого знання, але потребує також нашої віри.

Церква долає простір і час, бо єднає всіх вірних, незалежно від того, де вони живуть. Єднає християн між собою через єдину віру і таїнства, таємничо роблячи нас співучасниками і смерті Христової, і Христового воскресіння. У Євхаристії ми, перебуваючи тут і зараз, водночас перебуваємо за Трапезою Господньою в Сіонській горниці серед апостолів, приймаючи з рук Спасителя той самий хліб життя – Його Тіло, і ту саму чашу, в якій Його Кров, пролита за нас. Отже, ні час, ні простір не є для Церкви обмеженням. Як обмеженням не є і смертність плоті, бо тіло Церкви єднає нас, нині живих тут на землі, з усіма тими, хто жив раніше, але вже відійшов у вічність.

Через Церкву, що є зібранням людей, покликаних Богом, які почули цей заклик і увірували в Христа і Його Євангеліє, ми єднаємося не лише між собою, але, що найважливіше – єднаємося із Сином Божим втіленим. В божественній особі Господа нашого Ісуса Христа, Який з’єднав у Собі дві природи, божественну і людську, ми єднаємося також з Пресвятою Трійцею, з нашим Богом-Творцем. Саме про цю єдність між Отцем і Сином та між Христом і Його вірними учнями сьогодні нагадує євангельське читання, яке чуємо.

І з цього читання в контексті пам’яті Отців I Вселенського собору, яких ми нині згадуємо, і в контексті чуда П’ятидесятниці, ми отримуємо, серед багатьох інших свідчень, одне дуже важливе нагадування: Церква є зібрання, спільнота. Дух Святий сходить на учнів і апостолів, які були зібрані разом – не на якогось одного з апостолів, не на одну особу, але сходить на апостольське зібрання. І з Євангелія ми чуємо слова молитви Христа, в яких Він просить Свого Отця за учнів Своїх як за спільноту. Просить також не лише за учнів, які безпосередньо від Нього навчилися і отримали одкровення, але і за всіх, хто в майбутньому увірує завдяки проповіді апостолів.

Отже, І Вселенський собор є не просто історичною подією, якою був позначений перехід від періоду, коли Церква зазнавала гонінь від Римської держави, до нової епохи, коли сама ця держава відкинула язичництво і стала будувати життя з бажанням втілити в ньому євангельську проповідь. Безперечно, що саме завдяки тій зовнішній зміні, яка сталася в Римській державі, завдяки тому, що християнство силою істини та жертовності досягло перемоги над язичництвом, і сам Вселенський собор став можливим. Завдяки цій перемозі стало можливим зібрати в одному місці для ухвалення рішень єпископів, які представляли всі місцеві спільноти вірних, представляли повноту Церкви.

Але водночас І Вселенський собор є природним виявом сутності Церкви, яка є і завжди буде зібранням всіх, хто пізнав істинну віру в Христа і дотримується цієї віри. Зібравшись на собор, нікейські отці зробили те саме, що зробили апостоли, коли перебували в Сіонській горниці в день П’ятидесятниці – вони за повелінням Христа виявили єдність своєї віри та єдине бажання бути натхненними від Духа Святого.

Часом вважають, особливо за межами Церкви або не маючи достатнього розуміння її духовної природи, що Вселенський собор є чимось на кшталт сучасного парламенту, де закони встановлюються завдяки тому, що за них голосує більшість учасників. Справді, і законодавчі зібрання людей, і Вселенський собор зовнішньо можуть здаватися подібними, бо вони мають владу і авторитет, які виявляються не одноособово, але через колектив, спільноту. Однак в сутності своїй між Собором і зібраннями людськими є істотна відмінність: Собор не створює нове вчення чи новий закон, але у зібранні свідчить істину, від початку відкриту Богом через Христа для апостолів, а від апостолів передану Церкві.

Скільки б не зібралося учасників і як би вони себе не назвали, навіть використовуючи слово «собор», якщо в рішеннях такого зібрання не буде основою Божественне Одкровення, істина Євангелія, віра і Передання апостольське – ніякі рішення такого зібрання не стануть «новою істиною» всупереч істині справжній. І значення І Вселенського собору походить не від того, що в ньому брали участь понад 300 єпископів зі всіх частин Церкви Христової, але від того, що у такий спосіб вони всі разом від імені повноти церковної дали незмінне свідчення істини, відкинувши небезпечні єретичні мудрування. Отцями було засвідчено, що віра, яку сповідав їхній собор, є та сама незмінна віра, яку Церква прийняла від отців-попередників, отці – від апостолів, апостоли – від Христа, а Христос відкрив її від Отця та ствердив через Духа Святого. І так ця незмінна віра, заснована на незмінній божественній істині, передавалася від покоління до покоління, зберігаючись аж донині.

Цього року ми вшановуємо 1700-ліття І Вселенського собору в Нікеї. Сам собор тривав кілька місяців у 325 році, тому і святкувати ми можемо протягом всього року. В нашій Помісній Церкві головні урочистості будуть, за рішенням Синоду, сполучені із вшануванням річниці Хрещення України-Руси 15 липня. Бо як сам І Вселенський собор ознаменував те, що Римська держава перейшла від язичницького минулого до нових християнських засад своєї розбудови, так і Хрещення Києва і всієї Руси за святого рівноапостольного князя Володимира Великого стало переходом для нашого народу від минулої епохи поганства до християнської ідентичності.

Але, хоча більше уваги ми приділимо ювілею за півтора місяця, нині, в день пам’яті Отців I Вселенського собору та за тиждень до П’ятидесятниці, ми маємо добру нагоду оновити наші знання про соборну природу Церкви та про значення богоодкровенної істини, яка Церкві від Бога доручена, в Церкві зберігається і повнотою церковною засвідчується. І ми, як помісна частина єдиної Церкви Христової, продовжуємо серед нашого українського народу це служіння апостольське, засвідчуємо істину, дотримуючись її та викриваючи всякі новітні лжевчення, які хочуть її замінити або спотворити. І нехай благодать Духа Святого, яка надихала святих Отців І Вселенського собору, надихає, оберігає і спрямовує на цьому шляху служіння віри і всіх нас. Амінь.