Хто відкрив себе до любові Божої, той відкрив себе для джерела вічності, – Митрополит Епіфаній

• Проповідь Предстоятеля у двадцять четверту неділю після П’ятидесятниці та напередодні відзначення пам’яті преподобного Паїсія Величковського

Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Сьогодні з євангельського читання ми отримуємо відразу щонайменше дві важливі настанови. Перша є нагадування про найбільшу заповідь закону – любов:любов до Бога і до ближнього. Друга настанова – пояснення, хто є наш ближній і чому важливе милосердя.

Як ми знаємо, у законі, даному через пророка Мойсея, налічують понад шість сотень повелінь та заборон. Більшість з них стосуються обрядової сторони закону, звершення богослужінь та жертвоприношень, покарань за різні злочини, тощо. Щодо цих численних заповідей протягом століть юдейські книжники та вчителі давали коментарі та пояснення, як їх слід правильно виконувати. Відтак на час приходу в світ Спасителя число цих тлумачень зросло надзвичайно і вже самі книжники сперечалися між собою, які заповіді є головними і які тлумачення та правила – істинними.

Однак навіть серед книжників і фарисеїв існувало розуміння того, що у порівнянні з приписами про чисте і нечисте, про суд за злочини, про спосіб звершення жертвоприношень або час святкувань і постів є заповіді більш важливі. Ці заповіді ми знаємо як десятислів’я або декалог, тобто десять заповідей Мойсеєвих. Всі ці заповіді поєднані однією метою – спонукати людину виявляти любов. Перша група з чотирьох заповідей стосується любові до Бога, друга, яка складається з шести заповідей – любові до ближнього.

Сьогодні з Євангелія ми чули, як коротко підсумовуються ці заповіді: «Люби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією силою твоєю, і всім розумом твоїм, і ближнього твого – як самого себе» (Лк. 10:27). І з цього короткого опису змісту і сенсу всіх понад шести сотень приписів закону ми отримуємо перший урок. Він полягає в тому, що при всій розлогості Писання, в якому багато книг законодавчих, історичних, пророчих та повчальних, заклик Бога до людини є дуже простий: полюби!

Сам Бог іменуються любов’ю, як про це каже апостол Іоан: «Бог є любов, i хто перебуває в любові, перебуває в Бозі і Бог у ньому» (1 Ін. 4:16). Тому коли законник питає Спасителя, як можна досягнути вічного життя, то отримує відповідь: через додержання заповіді про любов.

Бог є джерелом вічного життя, яке Він має Сам в собі. А любов є тим містком, тією сполучною ланкою, яка єднає людину з цим джерелом. Хто відкрив себе до любові Божої, той відкрив себе для джерела вічності. А хто не має любові до Бога і до ближніх, той втрачає єдність з цим джерелом.

І як потік чи струмок наповнюються водою завдяки тому, що отримують її з початкового джерела, так і людина сповнюється благодаттю, оновлюється, очищається та освячується завдяки тому, що через любов має єдність з Богом. Коли ж людина відкидає любов, то уподібнюється вона струмку, який втратив єдність із джерелом. Такий струмок пересихає і зникає. Так само і людина без любові до Бога і ближніх – тимчасово вона існує, але поступово наближається до смерті та втрачає можливість мати правдиве вічне життя.

Тут слід підкреслити, що сучасний світ, хоча і не тільки він, часто використовує слово «любов» для позначення того, що не є любов’ю. Любов’ю називають егоїзм, тобто спрямування всіх благ буття на самого себе. Любов’ю називають пристрасть і бажання отримувати задоволення.

Для того, щоби виправдати численні гріхи та пороки, для їхнього означення використовують назви чеснот. Розпусту іменують любов’ю, пристрасть до гріхів – свободою, тощо. Тому важливо, коли вживають слово «любов», відрізняти, в якому значенні та сенсі воно використовується. Бо не все, що бере на себе ім’я любові, є любов. І під її іменем може ховатися зло так само, як під виглядом ангела світла може являтися диявол, як про це попереджає Господь.

Другий урок, який ми отримуємо з євангельського читання – це урок притчі про милосердного самарянина. Якщо ми щойно зазначили, що слід обережно ставитися до використання слова «любов» і відрізняти любов правдиву від підробки, то законник побачив двозначність у слові «ближній». Ми розрізняємо любов правдиву і оманливу, щоби диявол не спокусив нас. А законник навпаки – хотів розрізнити людей, яких Господь заповідає любити, щоби знайти собі виправдання, чому не до всіх він виявляє любов.

Тому він вимагає тлумачення слова «ближній». Хто це? Мій одновірець? Член родини? Мешканець мого селища чи міста? Той, хто належить зі мною до одного народу? Мій благодійник? Хто мій ближній, тобто та людина, яку Бог заповідає любити як самого себе?

У відповідь на ці питання Спаситель і розповідає притчу, в якій людиною, що виявила правдиву любов, є той, хто не належить до жодної зі згаданих раніше категорій. Самарянин належав до чужого народу який сповідував іншу віру, хоча і в єдиного Бога. Він не був знайомий з тим, до кого виявив милосердя. Він не був ані мешканцем одного міста, ані членом родини. Всі звичайні в світі цьому зовнішні ознаки робили постраждалого від розбійників та подорожнього самарянина чужими один одному.

Але саме цей самарянин сприйняв постраждалого як свого ближнього. Він прийняв його біль та небезпеку, як свої власні. Бо хоча за умовами світу цього ми маємо поділи, але всі люди – одна родина, всі ми маємо Бога своїм Небесним Отцем і всі ми походимо від єдиних прабатьків – Адама і Єви. Тому насправді у сенсі виконання заповіді Господньої кожна людина є наш ближній.

Зрозуміло, що з практичної точки зору ми не можемо одночасно і однаковою мірою виявити любов до всіх людей. Тому заповідь і вказує, що слід любити ближнього – тобто тих людей, які є поруч з нами в нашому житті, які зустрічаються на нашій життєвій дорозі. Чому це важливо? Тому, що притча про милосердного самарянина спонукає нас до любові не абстрактної, а діяльної, виявленої не у словах, а у справах.

Бо любов це не тільки і не стільки емоційний стан або відчуття, скільки діла. Бог свою любов до нас засвідчив жертовністю Сина Свого, засвідчує також і щодня та щомиті Своїм піклуванням про наші потреби. Тому і ми повинні свою любов виявляти не лише у словах, але і у справах. Бо коли любимо лише на словах, а діл любові не маємо, то такі слова пусті і така любов – фальшива, пуста, як оболонка без змісту.

Ось ці два головні уроки ми повинні запам’ятати з сьогоднішнього читання: правдива, а не фальшива любов є джерелом нашого вічного життя, і виявлятися вона має у справах, спрямованих на благо наших ближніх, тобто всіх людей, які зустрічаються нам на життєвому шляху. Одне нерозривно пов’язане з іншим, бо апостол Іоанн попереджає нас: «Хто каже: «Я люблю Бога», а брата свого ненавидить, той говорить неправду: бо той, хто не любить брата свого, якого бачить, як може любити Бога, Якого не бачить? I ми маємо від Нього таку заповідь, щоб той, хто любить Бога, любив i брата свого» (1 Ін. 4:20-21).

Дорогі брати і сестри!

Ми з особливою урочистістю вшановуємо пам’ять преподобного Паїсія Величковського, уродженця Полтави, великого працівника на ниві духовного оновлення сучасних йому людей. Народившись і роблячи перші кроки у Полтаві, отримавши духовні настанови в Академії київській, він продовжив своє служіння у молдовських монастирях, на Афоні та зрештою оселився у Валахії, на території сучасної Румунії. Так, бувши українцем і козацького роду, він залишив вагомий слід в духовній історії народу румунського, давши поштовх оновленню чернечого життя на основі вчення святих отців.

Приклад життя преподобного Паїсія, його вчення, настанови та плоди праці – яскравий зразок виконання заповідей любові до Бога і до ближнього. Заповіддю любові до Бога він був спонуканий до аскетичних подвигів, щоби якомога більше присвятити свого життя служінню Творцеві. А заповіддю любові до ближнього він був спонуканий трудитися у проповіді та настановах, турбуватися про братію, яка бачила в ньому світильника віри та благих діл і постійно зростала числом та чеснотами.

Нині преподобний отець наш Паїсій є серед святих в оселях Небесних. Але ми віримо і знаємо, що як за життя свого він не забував про рідний край, про Україну, так і нині він є серед хору угодників Божих, які безперестанно моляться про перемогу правди та мир для нашої держави і нашого народу.

Тож урочисто прославляючи його пам’ять  напередодні ювілею 300-ліття від дня його народження, з особливим піднесенням будемо промовляти: «Преподобний отче наш Паїсію, моли Бога за нас і за Батьківщину твою Україну, щоби визволитися нам від нашестя чужинців, єдність церковну утвердити та словом і ділом Творця нашого прославляти!»

Амінь.