Проповіді

Слово Предстоятеля перед святою Плащаницею у Страсну п’ятницю

Слово Предстоятеля перед святою Плащаницею у Страсну п’ятницю

17 Квітня 2020

Владика намісник, всечесні отці, дорогі брати і сестри!

Цього року з особливими почуттями стоїмо ми тут біля плащаниці Спасителя. До суму, який у кожному християнському серці викликають спогади про розп’яття, хресну смерть і погребіння Господа нашого Ісуса Христа, додається і сердечний біль через неможливість усім вірним, хто бажав би у ці особливі дні бути у храмах, – прийти на богослужіння.

Безперечно, що завдяки сучасним технологіям багато вірних можуть поєднатися у молитві, залишаючись вдома. І добре вони роблять, коли прислухаються до нашого постійного заклику зустрічати ці дні саме так. Але і для них, і для нас, священнослужителів, це є вимушений спосіб молитовного спілкування. І ми просимо Господа про помилування, про швидше зупинення згубної пошесті, щоби знову мати можливість усім разом єдиним серцем і єдиними устами прославляти Його Святе Ім’я, беручи участь у спільних богослужіннях.

Водночас ми дякуємо Богові за те, що з Його милості ми й надалі можемо звершувати служіння, що храмова молитва не переривається, відправляється Свята Євхаристія. Я хочу подякувати усім – і нашим священнослужителям, і мирянам, за те, що з розумінням та відповідальністю поставилися до тих заходів, які благословив Священний Синод на період карантину. Хочу подякувати вам, отці, брати і сестри, за смирення і терпеливість, особливо з огляду на хвилю несправедливих звинувачень, які за формою часто прикриті турботою про здоров’я, але за духом нагадують часи войовничого безбожництва. Несправедливо і безпідставно робити приводом для агресивних нападів на всіх священнослужителів та вірних, на Святі Таїнства і на саму Церкву ту нерозумну легковажність щодо правил захисту, яку, на жаль, виявлено деким з відповідальних за церковні справи.

Боляче нам чути та бачити таку несправедливість? Боляче! Але тут, біля гробниці Спасителя, ми маємо наочне нагадування про значно більшу несправедливість, вчинену не щодо людини, а щодо Самого Творця! У ці дні святих Страстей ми з читань євангельських багато разів чули, що ані Синедріон, ані Пилат, які оголошують смертний вирок, не могли довести провини Господа Ісуса Христа.

Раба, який вдарив Його, Спаситель питає: «Якщо Я сказав зле, то доведи, що зле, а коли добре, за що ти б’єш Мене?» (Ін. 18:23) «Багато добрих діл показав Я вам від Отця Мого; за яке з них хочете побити Мене камінням?» (Ін. 10:32) – такими словами звертається Христос до тих, кого обурила Його проповідь.

Господь терпить ув’язнення, судилище, знущання, плювки, побої, розп’яття і смерть, хоча ніякого зла не вчинив! І терпить все це не тому, що не може захиститися, не тому, що безсилий.

Навпаки, коли апостол Петро вихоплює меч та відсікає вухо одного з тих, хто прийшов схопити Його, Спаситель зупиняє Петра і зцілює пораненого. «Чи думаєш, що Я не можу тепер ублагати Отця Мого, і Він дасть Мені більш як дванадцять легіонів ангелів? – звертається Христос до апостола. – Як же тоді збудуться Писання, що так повинно бути?» (Мф. 26:53-54). Тобто Господь знає, хто Він і яку силу має, Він знає, що величне небесне воїнство може вмить явитися на Його захист – але свідомо прийняв приниження, «упокорив Себе, був слухняним аж до смерти, i смерти хресної» (Флп. 2:8), як про це каже апостол Павло. Пилату, який вважає себе володарем життя чи смерті Спасителя, Він відповідає: «Ти не мав би наді Мною ніякої влади, якби не було тобі дано звище» (Ін. 19:11).

Буває, і часто, коли упокорення людини походить від безсилля чи страху. Коли неможливо змінити обставини, коли загроза гіршого примушує підкоритися поганому. Прикладом цього слугує нині Пилат, який переконався у невинності Того, Кого приведено до нього на суд, але слова «ти не друг кесарю» лякають його, бо добре знає він про мстивий характер Тиверія, схильного підозрювати у зраді всіх навколо. І тому, хоч і не бажає, але підкоряється вимогам натовпу: «Візьми, візьми і розіпни Його!» (Ін. 19:15).

Християнське смирення має іншу природу – воно має наріжним каменем тверду надію на Божественне правосуддя. Так наставляє нас слово Писання: «Покладайся на Господа у скорботах твоїх, і Він підтримає тебе. Ніколи не дасть Він упасти праведникові» (Пс. 54:23).

Тому зараз, коли з різних сторін можна почути нарікання на Церкву, ганебні слова про богослужіння і Святі Тайни – маємо брати приклад зі Спасителя та на Нього покладати свою надію. «Пам’ятайте слово, яке Я сказав вам: раб не більший за господаря свого – промовляє до всіх нас Господь. – Якщо Мене гнали, то гнатимуть і вас; якщо Мого слова дотримувались, будуть дотримуватись і вашого» (Ін. 15:20). Отже, якщо хтось із членів Церкви чинить неправильно та цим подає привід до нарікання – то такі мають прислухатися до  критики і виправитися. А якщо докори й нарікання несправедливі, безпідставні, то нехай Господь Сам розсудить. Бо саме в цьому полягає сила нашої віри – робити те, що залежить від нас, але всю надію, все уповання покладати на Бога.

Цьогорічна великодня радість для нас змішана із гіркотою та сумом. Свято наше – не повне, бо не можемо, як щороку, безпосередньо розділити його з ближніми та одновірцями. Однак чи не подібним було свято і у апостолів? Вони ж прийшли до Єрусалима саме на свято, зібралися на пасхальну вечерю. Але замість радості великого дня – меч скорботи пройшов крізь їхні душі, бо Учителя їхнього було розіп’ято. Було зневажено, несправедливо осуджено, вбито і покладено у гробі Того, на Кого вони покладали свою надію.

І ось ми, разом з Дівою Марією, з улюбленим учеником і апостолом, з Йосифом Аримафейським та з Никодимом – стоїмо у скорботі над гробом. Ми усвідомлюємо, що і на кожному з нас лежить провина за те, що Христос був розіп’ятий, бо як свідчить пророк Ісая: «Він узяв на Себе наші немочі і поніс наші хвороби; а ми думали, що Він був уражений, покараний і принижений Богом. Але Він укритий виразками був за гріхи наші і мучимий за беззаконня наші; покарання світу нашого було на Ньому, і ранами Його ми зцілилися» (Іс. 53:4-5). З усвідомленням цієї нашої відповідальності, нашої гріховності й негідності ми поклоняємося перед гробницею Спасителя.

Колись у давнину Бог явився на горі Синай пророку Мойсею, і велич цього явлення була вражаючою, про що ми чули з читання книги Вихід вчора на літургії. Ні людина, ні тварина не могли навіть наближатися до гори, на якій Бог розмовляв з Мойсеєм. А тут Той Самий Творець неба і землі, Господь і Вседержитель – покладається тілом у гробі. Яка віруюча душа не зворушиться від усвідомлення глибини смирення, виявленого Сином Божим? Від розуміння того, за яку надзвичайну ціну ми викуплені від рабства смерті, яку дорогоцінну жертву було принесено, щоби ми мали життя вічне!

Без цього смирення і без цієї жертви – неможливе було би воскресіння Христове, яке є основою і початком воскресіння усіх нас. Тож коли від сьогодні на третій день будемо святкувати – не забуваймо про це. І нехай сумний плач Пресвятої Богородиці над гробом Її померлого Сина, який ми таємничо розділимо, читаючи зараз канон, буде нам ще одним нагадуванням. Як і завершальні його слова, які стишують скорботу і біль провіщенням про скоре воскресіння. Амінь!