Проповідь Предстоятеля в сьому неділю після Пасхи та в день відзначення 23-ї річниці відновлення Свято-Михайлівського Золотоверхого собору

Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Сердечно вітаю всіх вас із нашим спільним церковним святом – днем вшанування відновлення цього Михайлівського Золотоверхого собору, а також світським святом – Днем нашої столиці, Києва, духовним покровителем і захисником якої є святий архістратиг Божий Михаїл.

Чому ми вшановуємо свято відновлення Михайлівського собору? Адже навіть у Києві це не поодинокий відновлений з руїн храм. Тим більше коли ми подивимося на всю Україну – за роки після падіння безбожного Радянського Союзу тисячі храмів були відновлені.

Робимо ми це тому, що Михайлівський собор відіграв у нашій новітній історії справді особливу роль, ставши символом відродження Української Церкви. Символом духовного відродження нашої столиці, символом незламності духу і меморіалом, що вшановує героїв боротьби за правду і свободу.

Після поразки Української революції, яка сталася століття тому, та внаслідок більшовицької окупації і безбожницького гоніння на віру і Церкву, лише в одному Києві було знищено чи сплюндровано більше ста храмів. Однак Михайлівський Золотоверхий собор, який пережив монгольську навалу та буремні події історії наступних століть – був знищений безбожниками з особливим задумом, а саме – щоби збудувати на його місці урядовий центр більшовицької тиранії.

Всі ви, наші парафіяни, знаєте будівлю на площі поруч, де нині знаходиться Міністерство закордонних справ. Така сама будівля мала симетрично постати на цьому місці. Між ними мав височіти ідол більшовизму – статуя Лєніна, а від цього комплексу до собору Святої Софії на місці знесених будівель мала з’явитися велика площа для торжеств. І все це мало стати видимим втіленням гасла, яке з’явилося тоді: «Київ, місто церков і монастирів, перетворимо у зразкове соціалістичне місто!»

Отже, утвердження нового порядку, нового ладу та нової ідеології цілком свідомо здійснювалося на руїнах одного з найвеличніших храмів Києва. І його знищення диктувалося не лише безбожницькими переконаннями більшовиків – мотивом була також і зневага до української історії.

Для порівняння можемо згадати, що храм цей на 40 років старший, ніж перша письмова згадка про Москву, як заселене людьми місце. Тобто тоді, коли у майбутній столиці тоталітарної держави, яка під різними назвами, але чинила і продовжує чинити ту саму справу – бажає володіти всіма навколишніми землями і тримати в рабстві всі навколишні народи – отже коли там лише з’явилися перші дерев’яні хати, в центрі Києва вже височів величний мурований храм із визолоченим куполом, від якого отримав і особливу назву – Золотоверхий. До речі, перша мурована церква у Москві з’явилася лише на понад два століття пізніше після побудови нашого собору – лише у першій половині XIV століття.

Отже, ненависть у більшовиків була не лише до цього храму як до місця молитви і прославлення Бога, але також і як до видимого свідчення про давнє коріння і славетну історію нашого народу і його Київської княжої держави. Будувати свою столицю, осідок свого окупаційного правління на нашій землі кремлівські більшовики схотіли не будь-де, але саме на руїнах нашої духовної та державної історії. Щоби під новими будівлями з кабінетами для сталінських правителів поховати навіть саму згадку про правдиве минуле нашого народу.

Зверніть увагу, дорогі брати і сестри, що у своєму власному осідку, в Кремлі, та поруч на Красній площі, більшовики залишили давні храми. Бо вони, хоча і були безбожниками, але вважали цінними ці храми як свідчення минулого, свідчення того, що і у попередні століття там був центр влади і правління. А наші святині вони руйнували з особливим завзяттям, щоби не просто припинити церковне життя в них, але щоби стерти і сам образ їх та згадку про час їхньої появи, які свідчать про первородство Києва.

Як ви знаєте, дорогі брати і сестри, хоча Михайлівський собор і був всаджений у повітря, але на його місці так нічого і не збудували. Бог ніби зберіг це святе місце від більшого плюндрування, залишаючи його приготованим для нового, відродженого храму. І цей храм постав на наших очах, як видимий символ і знак відновлення.

Тоді, понад чверть століття тому, коли розпочалася відбудова, ніхто з нас не міг знати, що цьому храму буде приготовлена особлива історична роль в житті нової України. Але про це знав Господь, і тому готував це місце для служіння нашому народу. І коли прийшов час випробувань, саме відроджений Михайлівський Золотоверхий собор став точкою відліку нової історії України – з ним пов’язаний опір диктатурі, тут знайшли свій прихисток борці за свободу, від його стін розпочався не просто політичний протест, але справжня народна Революція гідності. На його стінах постав меморіал, що вшановує наших новітніх героїв, завдяки подвигу та жертовності яких Україна все ще вільна та не скорена, продовжує опір агресору і торує шлях до перемоги.

І коли з волі Божої постала єдина Помісна Церква, незалежність якої отримала благословення від Матері-Церкви Константинопольської – тут, у Михайлівському соборі, утвердився наш духовний центр. Як на початку XVII століття, у буремні роки боротьби за нашу православну українську ідентичність, нашу унікальність і наше майбутнє, саме тут знаходився центр відродженої православної Київської Митрополії, яку очолив тоді святитель Іов (Борецький), митрополит Київський і всієї Руси, – так і нині тут знаходиться і митрополича кафедра, і наша головна духовна школа, і наш провідний монастир.

Сьогодні ми святкуємо спогад про відновлення у 2000-му році цього величного собору, але разом із ним – і дякуємо Богові за відродження і Української Церкви, і нової, справжньої України. Церкви і держави, з яких скинуте ярмо «русского міра» і тоталітаризму. Церкви і держави, які знають про своє справжнє коріння, знають свою правдиву, а не вигадану і нав’язану полонителями та окупантами історію.

Ми разом досягли багатьох успіхів на шляху відновлення. Але нам слід пам’ятати уроки минулого, головним з яких є те, що на неправді та безбожництві неможливо збудувати щастя, добробуту і процвітання. Щасливий той народ, який має благословення Господнє, коли життя своє розбудовує, беручи за взірець закони Божі, закони правдиві, закони істинної любові до ближніх. А коли замість них беруться закони лукавого, коли гріх оголошується чеснотою, брехня – правдою, коли Бога заміняють вигадані ідоли, коли замість Творця в центр світобуття ставиться будь-що інше – то такий шлях є хибним і згубним.

Наш народ колись піддався цій омані, хоча і не добровільно, пішов услід не Богу, але золотому тільцю загального щастя, яке обіцяли більшовики. Наслідки всім відомі. Тому зараз, коли ми стоїмо на роздоріжжі історії, обираючи і виборюючи майбутнє для нової України, думаючи про те, якою вона має стати після перемоги над агресором і відновлення – нам слід добре пам’ятати уроки минулого. Бо солодкі обіцянки безбожних спокус завжди обертаються гіркими плодами наслідків, стражданнями і руїною. А там, де Бог – тільки там правдива перемога і свобода.

Зі святом, дорогі брати і сестри! З днем відновлення! Відновився з руїни цей собор – відновиться, з милосердя Божого і нашими спільними зусиллями, і зранена, але незламна Україна!

Амінь.