Проповідь Предстоятеля в день пам’яті святих первоверховних апостолів Петра і Павла

Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Сердечно вітаю вас зі святом на честь первоверховних апостолів Петра і Павла! Як і дні пам’яті кожного зі святих, нинішнє наше святкування ми звершуємо не лише задля того, щоби прославити видатних проповідників Євангелія, засновників багатьох місцевих Церков, мучеників за істину, якими є ці апостоли, але в першу чергу щоби на їхньому прикладі, завдяки їхньому вченню отримати для себе повчання і настанову.

Бо для нас апостоли, як і всі угодники Божі – живі, вони хоча і невидимо, але перебувають серед нас, у єдності Церкви, як таємничого Тіла Христового. І тому ми не просто згадуємо про їхні справи, не просто навчаємося з послань, які вони написали – ми звертаємося до них з молитвою і просимо бути для нас помічниками, наставниками і заступниками перед Богом, як вони були такими для багатьох попередніх поколінь християн.

Нинішній день спільного вшанування апостолів Петра і Павла історично встановлений як спогад про їхню мученицьку кончину в Римі в час царювання імператора Нерона. За переданням, апостола Петра було розіп’ято на хресті, однак вниз головою, бо він казав, що не достойний померти так, як помер Сам Спаситель. Апостола Павла, який мав за походженням своїм права римського громадянина, не розіп’яли, а стратили через відсічення голови мечем. Від давнього часу склалася традиція згадувати спільно день пам’яті цих двох найбільших з апостолів – тим самим засвідчуючи як їхню спільну славу угодників Божих і проповідників Євангелія, так і єдність вчення, яке вони успішно поширили серед багатьох країв та народів.

Петро, який також згадується у Писанні за єврейським звучанням його імені як Кифа – обидва ці слова означають «камінь» – був за походженням з рибалок, які трудилися біля Галілейського озера, та рідним братом апостола Андрія, який іменується первозванним, бо першим був Спасителем покликаний на проповідь.

З Євангелія ми бачимо, що Петро був дуже гарячим у вірі та особливо бажав засвідчити її перед Христом. Однак це гаряче бажання привело його до спокуси, коли в домі первосвященника під час судилища над Спасителем, заради того, щоби не бути розлученим зі своїм Вчителем, Петро тричі відрікся від Нього перед слугами. Петро відразу усвідомив свій гріх та гірко плакав, і як свідчить передання, плач покаянний супроводжував решту його життя. Тому заради великої любові, яку мав Петро і того розкаяння, яке він приніс, Господь після воскресіння Свого з мертвих повернув йому звання апостола.

В день П’ятидесятниці саме Петро проповідував перед народом і пояснював значення події сходження Святого Духа, яка відбулася. Пізніше саме Петрові було явлення від Господа щодо необхідності проповідувати Євангеліє не лише серед юдеїв, але також і серед язичників, та про завершення значення встановлених законом Мойсеєвим обрядових обмежень чистого і нечистого – бо все є очищене та оновлене через Христа.

Проповідуючи Євангеліє апостол Петро залишив Церкві два послання, які називаються соборними – бо не мають конкретного адресата серед осіб або місцевих Церков, як це характерно для послань апостола Павла.

Римська Церква вже у давній час шанувала його як свого засновника, але з самого Писання, зокрема з книги Діянь, з послань апостола Павла і особливо з Послання до Римлян ми бачимо, як багато потрудився у народженні та зростанні Церкви у Римі і цей апостол. Тому не випадково, що спочатку християни Риму, а потім і вся Церква не окремо стали відзначати день пам’яті кожного з них, але мають єдине і спільне їх шанування Петра і Павла – щоби підкреслити їхню рівність і єдність служіння.

Адже та незгода, яка й досі існує серед християн у питаннях старшинства, виникла ще серед апостолів, про що не раз згадується у Євангелії. Христос же, коли говорив до учеників, на жодного з них не вказав іншим, як на старшого чи головного, але сказав: «Князі народів панують над ними, і вельможі володіють ними. Не так буде у вас: але хто хоче між вами бути більшим, нехай буде вам слугою. І хто хоче між вами бути першим, нехай буде вам рабом» (Мф. 20:25-27).

Апостоли Петро і Павло іменуються первоверховними не тому, що комусь з них було дано особливу владу над іншими апостолами, але тому, що вони найбільше серед інших потрудилися у проповіді Євангелія. Вони найбільше послужили – тому і найбільше прославлені. Але слава ця – не в тому дусі, в якому прославляються великі світські володарі чи завойовники, а походить від глибокого смирення, готовності всього себе віддавати служінню істині.

Апостол Петро отримав особливий урок смирення, коли через надмірну ревність впав у спокусу і зрікся Христа. А Павло цей урок смирення мав через початок свого життя, як і сам він свідчить. Бо не був він серед тих, кого Христос найменував апостолами і на кого зійшов Дух Святий у день П’ятидесятниці, але за його власним словом: «жорстоко гнав Церкву Божу та руйнував її i перевершував у юдействі багатьох ровесників моїх у роді моєму, будучи надмірним ревнителем батьківських моїх передань» (Гал. 1:13-14). Однак Спаситель, бачачи його ревність, хоча і нерозумну, але щиру, явився майбутньому апостолу на дорозі в Дамаск і відкрив йому істину. Від цього моменту ревний фарисей і гонитель Савл став ще більш ревним і незламним проповідником Євангелія, таємничо навченим Євангелію Самим Христом.

Як уродженець міста Тарс (що нині є на території турецької Анатолії), Савл, яким було його юдейське ім’я, мав привілей римського громадянства. За переданням він був одним з учеників юдейського законовчителя Гамалиїла, отримав глибокі пізнання в законі Божому та переданнях його тлумачів. Вперше він згадується на сторінках Євангелія в той час, коли побивали камінням першого мученика диякона Стефана, вбивство якого Савл схвалював. Однак, як було вже сказано, коли Христос на дорозі в Дамаск явився Савлу – він навернувся і увірував, ставши одним з найбільших проповідників, засновником багатьох місцевих Церков і письменником 14 Послань, які є частиною Нового Завіту. Як римський громадянин, а можливо бажаючи також підкреслити відмову від попереднього свого способу життя, як фарисея, Савл став використовувати римське ім’я Павло, під яким і відомий (як і апостол Кифа, більше знаний з грецьким іменем Петро).

Багато потрудившись і здійснивши чотири місіонерські подорожі, апостол Павло завершив своє життя у Римі мученицькою смертю в час неронового гоніння. І хоча він не був ані з числа 12-ти перших апостолів, ані з числа 70-ти наступних – справедливо разом з Петром він іменується первоверховним, бо найбільше потрудився у служінні.

Дорогі брати і сестри!

Життя цих двох великих апостолів нагадує нам про наше особисте покликання, як християн, бути свідками Христа у світі. Слово «апостол» грецькою мовою означає «посланець», від дієслова «ἀποστέλλω» (апостелло) – «посилати». І хоча у власному значенні цього звання служіння апостольське мало винятковий характер і завершилося з розвитком Давньої Церкви – у значенні узагальненому воно притаманне кожному, хто увірував у Христа. Бо не лише до небагатьох особливо обраних, але до всіх нас Господь каже: «Так нехай сяє світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла і прославляли Отця вашого Небесного» (Мф. 5:16).

Приклад Петра і Павла вчить нас, що і грішник може навернутися, і гонитель – виправитися, і той, хто зрікся – розкаятися та загладити свою провину. Якими б важкими не були наші гріхи, яким би глибоким не було падіння – якщо щиро покаємося і трудитимемося, щоби виправити вчинене зло, приносячи плоди добрих діл, то можливо кожному від найнижчих глибин падіння підвестися завдяки Божому милосердю до найвищої слави.

Тож, вшановуючи нині святих апостолів Петра і Павла, будемо молитовно просити їх допомогти нам утвердитися в істинній вірі, настановити нас у покаянні та творенні добрих діл. Щоби і ми, хоча б і у малій мірі, наслідували їх – тих, які гідно наслідували Христа і тому успадкували життя вічне.

Святі апостоли Петре і Павле, моліть Бога за нас!

Амінь.