Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія в одинадцяту неділю після П’ятидесятниці

Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Сьогодні через євангельське читання Церква нагадує нам про милосердя і справедливість. Притча, яку розповідає Спаситель, дає наочний приклад для наслідування і нагадує – той, хто сам є немилосердним, не може сподіватися на милосердя Боже.

Боржник, згадуваний у притчі, винен царю надзвичайно багато. Заплатити він не має чим. Тому він благає відкласти розрахунок за боргом. Але цар, знаючи, що і у майбутньому цей борг не зможе бути виплаченим, прощає йому.

Щойно помилуваний боржник мав того, хто йому теж був винний. Але замість того, щоби поставитися до нього милосердно і відповісти прощенням на його прохання так само, як щойно і він був прощений – цей позичальник зажадав справедливості для себе згідно із законом. Коли цар почув про цей вчинок, то розгнівався і наказав вчинити з немилосердним так само, як він вчинив з ближнім своїм – віддати на покарання за законом.

Часто, дорогі брати і сестри, милосердя і справедливість розглядаються як нібито протилежні способи діяння. Милосердя спонукає до прощення, помилування. А справедливість вимагає відплати та покарання, рівнозначних до вчиненого зла. Однак через цю євангельську притчу ми бачимо, як справедливість та милосердя насправді поєднані і одне неможливе без іншого.

Цар справедливо вимагає від боржника заплатити те, що той йому винен. Але він знає, що боржник не здатний буде виплатити борг, і коли той просить про відтермінування – цар виявляє до винного милість. Відтак вже помилуваний боржник опиняється перед вибором – яка його власна дія буде справедливою? За законом він має право вимагати повернення боргу від того, хто йому винен. Але хіба це буде справедливим? Коли ти сам щойно отримав помилування, то справедливість вимагає і від тебе милосердя. А якщо ти кличеш на захист свого права закон і за його буквою вимагаєш справедливості щодо себе – тоді справедливим буде і щодо тебе діяти за законом.

Ми, як люди, часто уподібнюємося до особи, наведеної за приклад у притчі. Бо коли справа стосується нас самих, стосується наших провин, то ми хочемо, щоби до нас ставилися милосердно. А коли право вимагає нашого покарання і закон свідчить проти нас самих – тоді ми кличемо на допомогу милосердя. І відразу ж, коли хтось винен перед нами, – тут ми хочемо вже не милосердя, а виконання закону, хочемо відплати.

Притча ж показує нам, що справедливість завжди полягає у виконанні так званого золотого правила: «Як хочете, щоб робили вам люди, так і ви робіть їм»(Лк. 6:31). Хочемо, щоби наші провини прощали нам – то маємо самі прощати. Хочемо, щоби до нас були милосердними в наших потребах – маємо виявляти милосердя до інших. «Давайте, і дасться вам – говорить Спаситель у Євангелії – мірою доброю, натоптаною, утрушеною, переповненою віддадутьвам, бо якою мірою міряєте, такою ж відміряється і вам» (Лк. 6:38).

Така справедливість, заснована на милосерді, і така милість, до якої спонукає правда – існують не самі собою, але мають точку моральної опори, мають основу для відліку. Цією основою є Божа правда, Божий суд і Боже милосердя. Бо ми, як люди, завжди перебуваємо у стані, подібному до стану позичальника з притчі. Ми перед Богом і ближніми винні самі за наші гріхи, але також є ті, хто завинив перед нами. Водночас Господь, як цар з притчі – не винен нікому. Він ні перед ким не завинив – ні перед нами, ні перед іншими. Його закон – абсолютно правдивий і Його суд – завжди справедливий і правильний.

Саме тому коли ми за законом маємо бути покарані, але звертаємося до Бога, просячи у Нього милості, Він прощає нас. Бо знає, що борг наш ми не здатні виплатити, і не бажає, щоби ми загинули під цим тягарем. Виявляючи милосердя до нас, Бог спонукає і нас самих бути милосердними до ближніх.Милосердними – але не байдужими до зла і гріха.

Прощення провини ближньому не означає згоди з вчиненим злом, тим більше його схвалення. Прощення не означає відмови від правди. Християнські прощення і милосердя спираються на правду Божу, як на основу. Бо коли ми прощаємо і виявляємо милосердя – ми цим не відмовляємося від правди, але віддаємо суд і відплату в руки Божі. «Мені відомщення, Я віддам», – говорить Господь» (Рим. 12:19).

Ми прощаємо провини не тому, що не можемо вимагати справедливого покарання, але тому що знаємо дві істини. Перша – що Бог розсудить неодмінно краще, ніж ми здатні це зробити, помилує того, хто заслуговує на помилування і відплатить немилосердно тому, хто не заслуговує на милосердя. Друга – що ми самі є грішниками, ми завжди є винними перед Богом і часто є також винними перед нашими ближніми. А тому самі завжди потребуємо милосердя, потребуємо прощення і помилування. Знаючи ці дві істини, ми коли прощаємо, то виявляємо довіру до Бога і до Його праведного суду, водночас подаємо приклад милосердя і цим руйнуємо замкнене коло примноження зла.

Вчора, дорогі брати і сестри, ми вшановували Преображення Господнє і сьогодні продовжуємо його святкувати. Ця подія, серед іншого нагадує нам про наш власний обов’язок діяти задля нашого преображення, нашого оновлення через наповнення світлом божественної благодаті. Коли ми з надією на Бога і заради виконання Його повеління виявляємо милосердя та прощаємо – в такий спосіб ми перемінюємося самі та спонукаємо до переміни ізвільнення від влади зла наших ближніх. Ми робимо те, до чого нас спонукає Писання, кажучи: «Hе бувай переможений злом, а перемагай зло добром» (Рим.12:21). Ми морок виганяємо не темрявою, а світлом. Ми холод відганяємо не морозом, але теплом. Так і наслідки дії зла ми відганяємо милосердям і прощенням. Які свідчать не про слабкість нашу, але про силу, яку дає нам віра в правду Божу і надія на Господнє милосердя. Амінь.