Проповіді

Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія в неділю про митаря і фарисея

Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія в неділю про митаря і фарисея

21 Лютого 2021

Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Читання з Євангелія, яке ми чуємо цього недільного дня, продовжує наше приготування до Великого посту – часу добровільної стриманості, посилених молитви та покаяння. Коротка притча про митаря і фарисея та їхню молитву в храмі – всього лише п’ять віршів 18-ї глави Євангелія від апостола Луки – дає нам багато настанов у тому, до чого треба прагнути, а чого остерігатися в своєму духовному житті.

Безпосередньо перед цією притчею Спаситель виголошує іншу – «про те, як треба завжди молитися і не занепадати духом» (Лк. 18:1). Це притча про вдовицю і немилосердного суддю, якого вона так довго і наполегливо благала про захист, що він хоча і визнавав себе безсоромним, але зробив за її проханням, щоби вона більше не турбувала його. Тож, вказуючи на приклад навіть безсоромного грішника, який послухав голос наполегливих прохань, Спаситель підсумовує: «Хіба Бог не захистить обранців Своїх, що волають до Нього день і ніч, чи баритиметься до них?» (Лк. 18:7).

Цією притчею Господь надихає вірних не знесилюватися в молитві, пам’ятати про її важливість, дієвість і плідність. Адже Сам Христос сказав: «Просіть, і дасться вам, шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам […] Якщо ви, будучи злими, вмієте добрі дари давати дітям вашим, то тим більше Отець Небесний дасть Духа Святого тим, хто просить у Нього» (Лк. 11:9,13).

Проте, наставляючи нас молитися Богові, Спаситель притчею про митаря і фарисея дає нам застереження, що не всяка молитва однаково угодна Йому. В самому Євангелії зазначено, що притча ця сказана «до деяких, які були упевнені в собі, що вони праведні, а інших принижували» (Лк. 18:9).

Найперше, що слід зазначити, міркуючи над почутими нами словами Писання, це те, що образи митаря і фарисея обрані Господом Ісусом Христом для притчі  як образи людини, яку в народі вважали за визначенням дуже грішною, та людини, яку прийнято було вважати більш праведною і зовнішньо благочестивою.

У попередню неділю Церква подавала нам для повчання історію навернення начальника єрихонських митарів Закхея, і це була для нас нагода обміркувати, чому митарі вважалися особливими грішниками. Коротко пригадаємо, що до гріха їх спонукала сама система збору податків, яка давала митарям можливість грабувати під захистом держави. А гнів проти них за такі справи примножувався ще й тим, що митарі були служителями Риму, тобто служителями держави завойовників і язичників.

Натомість фарисеї були спільнотою серед юдеїв, які наполегливо прагнули виконувати приписи закону Мойсеєвого і заповіді тлумачів цього закону. Вони справді приділяли багато уваги тому, щоби додержуватися численних норм та правил, особливо щодо зовнішнього благочестя. Але як митарів їхній спосіб життя та звички спонукали до грабіжництва і несправедливої наживи, так і фарисеїв їхнє розуміння благочестя спонукало до гордості. Бо вони порівнювали себе з іншими людьми, які не так суворо і ретельно дотримувалися різноманітних правил, і від такого порівняння надималися гордістю. Сама їхня назва «фарисеї» означала «відокремлені», бо вони вважали себе кращими виконавцями Божого закону, більш чистими і гідними.

Саме отакі якості у коротких словах притчі дуже яскраво відображені. Адже фарисей у храмі «ставши, так про себе молився: Боже! Дякую Тобі, що я не такий, як інші люди, грабіжники, неправедні, перелюбники, або як цей митар» (Лк. 18:11). Свої благочестиві справи, піст та складання десятини, відсутність явних гріхів, таких як грабіжництво чи перелюб, він вважав підставою оцінити себе вище за інших.

Натомість митар, знаючи про свої гріхи, «стоячи віддалік, не смів навіть очей звести на небо; але, б’ючи себе в груди, говорив: Боже, будь милостивий до мене, грішного!» (Лк. 18:13). Тобто, він розумів, що ніяких заслуг перед Богом не має, і тому не може очікувати від Нього на винагороду за добрі справи, і все, що йому лишається – це сподіватися на Божу милість.

Тут маємо особливо зупинитися на слові «милість». Адже його ми дуже часто чуємо і повторюємо в молитві. «Господи, помилуй!» – ці слова десятки і навіть сотні разів звучать за кожним нашим богослужінням. І сама молитва митаря, взята з притчі, лягла в основу однієї з головних духовних практик православного благочестя – молитви Ісусової, в якій ми до нашого Спасителя, Господа Ісуса Христа, підносимо прохання про милість.

То що означає це слово – «милість»? Можна багато над ним міркувати, але коротко скажемо, що милість – це вияв любові не за заслугою. Зрозуміти це ми можемо на такому порівнянні: коли хтось працює, то він отримує платню. А милостинею ми називаємо те, що даємо не як винагороду за працю, а задарма, лише бувши спонукані любов’ю до ближнього.

Молитва фарисея з притчі – це ніби заклик до Бога: «Ось я потрудився, виконував те, що Ти заповідав мені, тому очікую від Тебе винагороду». А митарева молитва звучить інакше: «Боже, вияви Свою любов до мене, хоча я її і не заслуговую!» Спаситель, даючи висновок з притчі, каже про митаря і фарисея: «Цей пішов до дому свого виправданий більше, ніж той» (Лк. 18:14).

В Євангелії та Посланнях апостолів багато разів підкреслюється: «Ділами закону не виправдається перед [Богом] ніяка плоть» (Рим 3:20). «Бо благодаттю ви спасенні через віру, – каже апостол Павло – і це не від вас, це – Божий дар: не через діла, щоб ніхто не хвалився» (Еф. 2:8-9).

Фарисей з притчі хвалився ділами і на них покладав свою надію, а митар, усвідомлюючи, що гріхів у нього значно більше, ніж добрих діл, покладався не на них, а на милосердя Боже, і тому пішов додому більше виправданим. Чому так?

Щонайменше з двох причин. Хоча фарисей і дякував Богові за вчинені ним справи благочестя, але приписував їх все ж таки більше собі. А Господь каже: «Ви, коли виконаєте все, що вам наказувалося, кажіть: ми раби нікчемні; бо зробили тільки те, що повинні були зробити» (Лк. 17:10).

Адже коли ми робимо щось добре, то приписувати заслугу за це маємо не собі, а Богові, для чого маємо щонайменше три підстави. Перша полягає в тому, що Господь прагнення до добра вклав у саму природу людини, як Свого творіння. Друга – що коли через гріх розуміння добра у людини потьмарилося, Бог дав закон і заповіді, в яких показує, чого нам треба прагнути, а від чого остерігатися. Третя – що Господь не лише навчив нас, що таке добро, а що таке зло, не лише дав заповіді, але також послав нам Духа Святого, силою Якого ми здатні зміцнюватися в добрі та викорінювати зло.

Тому коли робимо добрі справи, коли виконуємо заповідане нам Богом – то не маємо права собі приписувати зроблене і на це покладатися так, ніби Господь стає нам зобов’язаним відплатити. Добро нам самим потрібне для духовного життя, як повітря чи биття серця – потрібні нашому тілу. Ніхто ж бо при здоровому глузді не казатиме іншому: «заплати мені за те, що я дихаю, що моє серце б’ється». Але всякий радіє, коли має добре здоров’я, а віруючий – ще й сам дякує Богові за це, а не вимагає відплати.

Друга причина, чому митар був виправданий більше за фарисея, полягає в тому, що, як нагадує апостол Петро у своєму Першому соборному посланні, «Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать» (1 Пет. 5:5). Саме цією думкою і завершує Спаситель Свою притчу, кажучи: «Всякий, хто підноситься, принижений буде, а хто принижує себе, піднесеться» (Лк. 18:14).

Фарисей не лише приписував собі чесноти, за якими не бачив власних гріхів. На жаль, добрі справи стали для нього спокусою, як для безумного багача з іншої притчі став спокусою великий врожай. І фарисей не просто покладався на своє благочестя – він ще й митаря осудив, привласнивши собі право суду, яке належить лише Богові, поставивши в уяві своїй перед Господом себе вище, а митаря нижче. А Господь застерігає від цього, про що нагадує нам апостол Павло у Посланні до Римлян, кажучи: «Хто ти, що осуджуєш чужого раба? Перед своїм Господом стоїть він або падає. I буде поставлений, бо Господь має силу поставити його» (Рим. 14:4).

Тому, дорогі брати і сестри, наближаючись і готуючись до духовного подвигу Великого посту, зміст якого полягає, серед іншого, і у посиленій молитві, в усвідомленні власних гріхів та в діяльному і щирому покаянні, з почутої нами притчі покладімо собі на серце кілька висновків. Найперше – що маємо молитися Богові, бо це не просто наш обов’язок, але і життєва потреба. Адже молитва є нашим спілкуванням з Творцем – джерелом життя, є водою живою, без якої гинемо, як посіяне на полі гине від посухи.

Також маємо розуміти, що всяке добро, вчинене нами, не від нас самих походить, але від Бога, який сотворив нас здатними чинити добро, навчив нас, давши заповіді, та дав нам через Свою благодать сили виконати заповідане. До цього маємо також не забувати, що порівнювати себе ми повинні не з грішниками, дивлячись на яких завжди знайдемо привід і для заспокоєння совісті, і для гордині – але маємо порівнювати себе і своє життя з Христом і святими. Бо тоді будемо завжди бачити свою недосконалість і недоліки, які вимагають виправлення.

І останнє за часом нашого міркування, але не за важливістю, на чому слід наголосити, це те, що роздумуючи над притчею, маємо не забувати: згадуваний у ній митар справді був грішником, а фарисей справді прагнув чинити добро і виконувати закон Божий, хоча і помилявся. Тому ми повинні наслідувати смирення митаря, але смирення це не повинно бути приводом для нової, тонкої гордині. Щоби ми, промовляючи «Боже, будь милостивий до мене, грішного!», не спокушалися думкою також дякувати, що ми не такі лицеміри чи гордовиті, як був фарисей.

І нехай Господь зміцнить нас на шляху правдивому, щоби з нього ми не ухилялися ні праворуч, ні ліворуч, але прямували вказаною Ним спасительною дорогою смирення і добрих діл, яка веде до Царства Небесного.

Амінь.