Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія в неділю про митаря і фарисея

Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Цієї неділі ми продовжуємо підготовку до Великого посту. Наближаючись до цього особливого часу духовного подвигу, часу для поглибленого покаяння та посиленої молитви, ми нині з євангельського читання чуємо притчу про молитву фарисея і молитву митаря. Чуємо урок, який Євангеліє подає через приклад молитви удаваного праведника та молитви явного грішника. І через цю притчу Господь нагадує, як кожному з нас слід молитися, яких правил у молитві дотримуватися, а яких помилок слід уникати.

Найперше маємо поставити питання: що таке молитва? Молитва – це спілкування людини з Богом, а також зі святими, які прославлені у Бозі.

Сама можливість християнської молитви обумовлена тим, що ми визнаємо буття реального і особистісного Бога. І коли ми молимося, ми цим самим також визнаємо можливість та істинність самого факту спілкування з нашим Творцем.

Для нас ці речі здаються нібито цілком очевидними. Але насправді не всі і не завжди усвідомлюють їхню сутність. Адже багато хто серед людей, і навіть серед християн, уявляють молитву лише як якусь певну формулу, якусь технологію, яка самим фактом свого прочитання тексту чи проголошення слів повинна вплинути на Божество. У деяких релігійних уявленнях, особливо позахристиянських, саме так і є – там молитва є більше способом заклинання так званих богів, магічного використання їхньої сили, ніж спілкуванням із ними.

Ми ж, як християни, знаємо, що особистісний і живий Бог, всевідаючий і всюдиприсутній, слухає наші молитви не тому, що в них є якість сильні формули чи магічні закляття, але тому, що Він, Господь, любить людину і благоволить прихиляти до її потреб Своє вухо. Тобто, з одного боку, Всевишній є реально досяжний для спілкування з Ним всюди і завжди, Він не віддалився у незміримий простір, не відсторонився від людини через те, що Сам Він, як Бог, є невимовно вищим за людину. Але, з іншого боку, Господь ніяк не зв’язаний, не змушуваний словами чи текстами молитов, Він слухає їх лише добровільно і вільно визначається, як діяти у відповідь на почуте.

Залишаючись Всевишнім і Всемогутнім, Бог благоволить водночас бути і близьким до людини, відкритим для її спілкування з Ним. Бог є досяжним для розмови із Ним так, як люблячий батько – відкритий для спілкування до своїх дітей, навіть коли вони неслухняні.

Однак, чому все ж таки ми вживаємо особливу назву, чому ми цю розмову з Богом називаємо молитвою, а не просто розмовою чи спілкуванням? Таке визначення пов’язане із самою природою Бога, з Яким ми спілкуємося.

Бо що таке розмова між нами, людьми? Яка мета розмови? Мета – передати інформацію, передати наше знання, розуміння чи потребу комусь іншому. Бо в силу обмежень нашої природи ми не здатні без спілкування отримати повноту знання. І навіть у спілкуванні ми маємо обмеження, бо не всяке слово, яке промовляє людина – правдиве, і не все, що сповіщає одна людина, інша людина приймає і розуміє так само, як це було сказане.

Бог є всевідаючим. І в силу цієї Своєї природної властивості Він не потребує для Свого знання про той чи інший предмет, про обставини чи про потреби, щоби хтось Йому розповідав про це. Він Сам знає все і про всіх. Знає у повноті, абсолютно і досконало. Від Нього не приховане ані минуле, ані сьогодення, ані майбутнє. Він знає всі думки і всі наміри людини. Він знає все добре і все зле, що вона вчинила. Навіть те, чого людина не усвідомлює чи про що забула – Бог знає.

Отже, коли ми розмовляємо із Богом, то чи можемо ми повідомити Йому щось таке, чого Він не знає? Коли ми просимо Його про щось – то хіба робиться це заради того, щоби сповістити Йому про нашу потребу так, ніби без цього сповіщення така потреба Йому невідома? Звісно, що ми в молитві не можемо і не здатні повідомити Богові щось нове, незнане.

Тоді в чому ж сенс молитви і для чого ми промовляємо її серцем і вустами? Сенс і значення молитви в тому, що через спілкування з Богом ми виявляємо своє власне ставлення до Нього. Ми виявляємо свою любов, свою довіру. Ми виявляємо усвідомлення нами наших власних гріхів та засвідчуємо прагнення позбутися їх.

Бог воістину знає все, і знає досконало. Але знати – не те саме, що визначати. Наш Творець наділив людину свободою, дав нам цей непорушний дар заради того, щоби ми справді були подібні до Нього – абсолютно свобідного Бога. І маючи свободу, щоби ми вільно обирали Його, нашого Господа, щоби істинно мали любов до Нього.

Бог знає про нас все, але не Він визначає нашу любов, але ми самі визначаємо, любимо ми Його, чи ні. І коли ми молимося, то правдивою молитвою ми свідчимо свою любов до Бога. Правдивою молитвою ми виявляємо своє свобідне бажання бути із Ним, виконувати Його благу волю. Ми виявляємо свою вдячність за Його благодіяння до нас. І ми свідчимо перед Ним, що на Нього, на нашого Бога, ми покладаємося в наших потребах, бо Він єдиний є істинне джерело всякого блага і без Нього, поза ним нічого справді благого бути не може.

У світлі цих істин і відкривається нам значення притчі про молитву фарисея і молитву митаря. Фарисей розмовляв із Богом так, як людина розмовляє зі своїм правителем, намагаючись показати себе кращим, ніж він є насправді. Він хвалив себе, думаючи, що він праведник, і принижував перед Богом грішного митаря. Але така молитва Богові не була угодною, бо вона в сутності своїй була виявом не віри, а навпаки – невірства. Він говорив Богу про свої добрі діла так, ніби Бог не знає, що цей фарисей зробив. Він намагався показати, що є гідним більшої уваги, ніж інші – так, ніби Бог не є всевідаючим і та не є безстороннім Суддею і не знає без його слів, хто чого гідний і на що – на винагороду чи на покарання – справді заслуговує.

Натомість митар, хоча і був справді грішником, молився з більшою довірою до Бога і з більшою щирістю. Бо своєю молитвою він визнавав власну негідність. Він визнавав те, що Бог за справедливістю має засудити його, митаря, за вчинені злі справи. І тому він просить про одне – про милість.

Милість – це вияв любові до того, хто не має заслуг, щоби вважати себе гідним любові. Слова найкоротшої, але найбільш часто повторюваної християнами молитви «Господи, помилуй!» означають: «Господи, продовжуй виявляти Свою любов до мене, хоча за ділами своїми я і не заслуговую на Твою любов, а навпаки – на осудження».

Наближаючись до часу церковного року, коли ми з особливою увагою маємо ставитися до молитви, через приклад притчі, яку сповіщає нам Євангеліє, ми отримуємо застереження від молитви неправильної, фальшивої, помилкової, негідної, та отримуємо заохочення до молитви істинної. До молитви щирої, до молитви, наповненої вірою в Бога і довірою до Нього. Бо лише така молитва стає справжнім спілкуванням нас із Богом і дає правдиві плоди такого спілкування.

Бажаю всім нам, дорогі брати і сестри, навчатися такій молитві, вдосконалюватися в ній, уникати фарисейських помилок.  Але щоби зі щирістю митаря, який кається, зверталися ми до милосердя Божого. І як відповідь на таку правдиву молитву щоби отримали ми, за обітницею Христовою, чого просимо: милості Божої до нас грішних і спасіння. Амінь.