Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія в неділю про митаря і фарисея
Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!
Ще кілька тижнів тому ми урочисто святкували Різдво Христове та Богоявлення, а нині богослужіння нагадує нам про наближення Великого посту – особливого часу для покаяння. І вчора під час Бдіння вперше у цьому богослужбовому році ми чули спів стихіри: «Покаяння відкрий мені двері, Життєдавче Христе!» Отже, ми стоїмо біля дверей постового подвигу, стоїмо на початку шляху, і повинні потрудитися для того, аби увійти в них, а не залишитися назовні.
Щоби допомогти нам в духовній дорозі Святої Чотиридесятниці Церква не лише звертає до нас заклики до покаяння, посту і оновлення, але і подає численні приклади та зразки, як треба християнам діяти та яких духовних небезпек уникати. Ці приклади подаються нам, починаючи від підготовчих тижнів до посту і аж до самого Великодня, і ми можемо чути про них з читань євангельських, з богослужбових спогадів про життя святих, таких як преподобна Марія Єгипетська та Іоан Ліствичник, зі змісту молитов та піснеспівів особливих постових служб.
А безпосередньо сьогодні ми отримуємо настанову зі Священного Писання через притчу про митаря і фарисея – одну з найбільш відомих у Євангелії. У ній Спаситель використовує два образи, добре впізнавані для Його сучасників, а завдяки Писанню – зрозумілі і для нас.
В образах митаря і фарисея з притчі Господь Ісус Христос показує зразки людини, яка в народі вважалася дуже грішною і через це засуджувалася, та людини, яка мала удавану, зовнішню праведність, і через це викликала до себе пошану.
Попереднього недільного дня в наших храмах була прочитана розповідь про навернення начальника єрихонських митарів Закхея. Ця розповідь була нагодою ще раз пригадати, чому саме найменування «митар» стало у час земного життя Спасителя синонімом гріховної людини.
Причин для цього було декілька. По-перше, митарі були прислужниками римської влади, подвійно ненависної для юдеїв. Бо це була влада окупантів і язичників. Але окрім того, що митарі служили римлянам, причиною ненависті до них був сам спосіб збирання податків. Вони виплачували представникам римської держави певну суму очікуваних зборів наперед, а за це отримували право брати мито і постійно зловживали цим. Тобто вони не просто збирали податки для окупантів та іновірців, але, прикриваючись правилами та законами, грабували людей, наживалися на них. Тому, з одного боку, митарі були людьми багатими, заможними, але з іншого боку – їх ненавиділи всі пограбовані ними.
Цілком протилежне ставлення в народі було до фарисеїв. Саме їхнє іменування походило від єврейського слова, що означало «відділений, відокремлений, чистий». Фарисеї ставили собі за мету досконало виконувати приписи закону Мойсеєвого та численні правила, які протягом століть склали різні тлумачі цих приписів. При чому намагалися, як ми знаємо з Євангелія, робити це показово, у такий спосіб, щоби на це звертали увагу інші люди. Наприклад, вони зупинялися на роздоріжжях, щоби помолитися на виду у всіх. Або коли постилися – то спеціально потьмарювали обличчя свої (Мф. 6:16), тобто ходили із сумним, понурим виразом, щоби всі бачили, що вони постують.
Через це показне благочестя фарисеї самі себе вважали людьми більш праведними, більш гідними Божої похвали за виконання закону. Їхній спосіб життя та звички спонукали їх до гордості так само, як спосіб життя митарів спонукав їх до злочинів та грабіжництва.
У коротких словах притчі ці характерні для митарів та фарисеїв риси відображені дуже чітко. Бо фарисей у храмі «ставши, так про себе молився: Боже! Дякую Тобі, що я не такий, як інші люди, грабіжники, неправедні, перелюбники, або як цей митар» (Лк. 18:11). Своє намагання додержуватися закону, свій піст та десятину, відсутність у себе таких явних гріхів, як грабіжництво чи перелюб, фарисей вважав приводом поставити себе вище за інших, самому собі дати кращу оцінку.
А митар, усвідомлюючи свої гріхи, «стоячи віддалік, не смів навіть очей звести на небо; але, б’ючи себе в груди, говорив: Боже, будь милостивий до мене, грішного!» (Лк. 18:13). Цей чоловік розумів, що не має заслуг перед Богом, не має праведних діл, за які міг би очікувати винагороду, і єдине, на що може він сподіватися, це милість Божа.
Які уроки ми повинні взяти для себе з почутої притчі? Найперший урок – це важливість самої молитви, зокрема молитви у храмі, який є Домом Божим. В час Великого посту ми особливо приділяємо увагу храмовому богослужінню, ми маємо унікальні служби, які відбуваються лише в ці дні та своїм змістом і устроєм спонукають нас до глибшого усвідомлення гріхів та до розкаяння. Хто хоче бути виправданий Богом, той має молитися до Нього – таким є перший урок.
Водночас не всяка молитва, не всяке звернення до Бога мають однакове значення і подають однакові плоди. В цьому полягає другий урок притчі. В ній обидва чоловіки моляться в храмі, обидва звертаються до Бога, але молитва одного була більш угодна Господу, ніж іншого. «Кажу вам, – промовляє Спаситель – що цей [митар] пішов до дому свого виправданий більше, ніж той [фарисей]: бо всякий, хто підноситься, принижений буде, а хто принижує себе, піднесеться» (Лк 18:14). Тому важливо не просто молитися вдома, в храмі чи у будь-якому місці, а важливо дбати про правильний зміст нашої молитви, про правильний духовний настрій. Адже Бог вислуховує не лише і не стільки слова, які ми промовляємо, але слухає нашу душу, наше серце. У серці митаря Господь бачив щире розкаяння, а у серці фарисея – гордовитість та самозвеличення. І тому молитва явного грішника, який виявив смирення, була більше угодна Богові, ніж звернення показного праведника.
Знаючи про це і ми повинні звертатися до Бога з почуттям смирення, не возвеличувати власні досягнення, навіть і справжні, коли ми дійсно робимо добро. Натомість для нашого спасіння більш корисно пам’ятати про свої гріхи, які потребують виправлення.
Щоби не піддатися у розмові з Богом спокусі фарисейства ми маємо звичай вживати слова молитов, складених святими та випробуваних Церквою. В них відображений духовний досвід праведників, вони побудовані так, щоби одночасно і правильно виразити наші почуття до Господа та прохання до Нього, і змістом слів спонукати нас до належного духовного настрою. Тому важливо, читаючи молитви, не просто механічно повторювати їх, але слід зосереджувати свою думку на їхньому змісті, на значенні їхніх слів, щоби через це зворушувати свою душу і дійсно спрямовувати її до Бога.
І третій урок притчі, особливо корисний для нас на порозі Великого посту, – це настанова не осуджувати ближніх. Бо фарисей хоча і робив окремі добрі справи, приписані законом, але плоди цих справ він сам погубив осудженням митаря та інших грішників, над якими у думці своїй возвеличувався. «Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать» (1 Пет. 5:5) – так навчає нас Писання. Тому, коли бажаємо, щоби Господь був до нас милостивим, – маємо не звеличуватися через вчинені нами добрі діла, але осуджувати себе за вчинені гріхи. І тоді будемо виправдані Богом, як митар, а не осуджені, як фарисей.
На завершення ж наших роздумів над притчею маємо звернути увагу і на таке: згадуваний у ній митар дійсно був грішником, а фарисей дійсно, як він це розумів, прагнув чинити добро і виконувати закон Божий, хоча і робив це помилково. Тому ми повинні наслідувати смирення митаря, але це смирення не має ставати приводом для нової, тонкої гордині. Щоби ми самі, коли промовляємо «Боже, будь милостивий до мене, грішного!», не спокушалися в думках своїх дякувати, що ми не такі лицемірні або гордовиті, якими були фарисеї.
Бажаю всім нам добре пам’ятати ці уроки і вживати отримані нами настанови як протягом наступного Великого посту, так і протягом всього нашого життя.
Амінь.