Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія в двадцять першу неділю після П‘ятидесятниці

Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Цього недільного дня ми чуємо для нашого повчання одну з найбільш відомих притч Спасителя – притчу про сіяча. Господь уподібнює Себе до людини, яка засіває поле, душі та серця наші – уподібнює до ниви, а слово Євангелія – до зерна, яке кидається в землю, щоби прорости там і дати плід.

Через цю притчу нам подається і настанова, і застереження. Настанова полягає в тому, що коли ми приймаємо слово Боже і робимо його частиною нашого життя, то воно, як зерно у полі, проростає і здатне принести багато плоду. А застереження полягає в тому, що плід цей отримуємо не без турботи, не без пильнування і не без наших власних зусиль.

Тож, з одного боку, ми маємо надію, що завдяки піклуванню про нас Спасителя ми здатні перемінитися, оновитися і принести багато добрих плодів для себе та ближніх. А з іншого – маємо грізне попередження, що від нас самих багато залежить у справі спасіння, тому маємо пильнувати і трудитися, щоби не виявитися безплідними.

Через притчу Господь Ісус Христос показує нам, що спасіння має дві головних складових: божественну і людську. Як врожай залежить від праці селянина та від родючості поля, так і спасіння наше залежить і від Бога, і від нас самих.

Господь щедро сіє Своє слово серед людей. Він сповістив Свою волю через пророків та апостолів, Він створив Церкву, як спільноту, яка єднає з Ним вірних для їхнього оновлення, Він дав для пізнання людям повноту одкровення через Священне Передання і зокрема через його різновид – Писання, тобто Біблію.

Церква відкрита для всіх народів та для кожної людини, незалежно від її віку, стану, походження і будь-яких інших ознак. Воля Божа сповіщена водночас і глибоко, і просто – бо викладена і в численних заповідях, притчах та повчаннях, і вміщена у простому законі любові: «Полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм, і всією силою твоєю, – ось перша заповідь! І друга подібна до неї: полюби ближнього твого, як самого себе. Більшої за ці заповіді немає» (Мк. 12:30-31). Тож хто бажає пізнати закон Божий – може і просто зрозуміти його, бо від природи кожна людина знає про любов, і водночас матиме над чим розмірковувати на всякий день протягом цілого життя, бо кожне слово Господнє є невичерпною глибиною премудрості.

Якщо узагальнити наші міркування, то можемо сказати, що Бог зробив усе необхідне для нашого спасіння. Він сповістив нам Свою волю, Він застеріг нас від зла та вказав на добро, спонукаючи уникати гріхів і примножувати чесноти. Він не просто дав науку, але також дав і духовну силу, яка допомагає нам цю науку виконувати – через Сина Свого Отець Небесний подає нам дари Святого Духа, які зміцнюють нас у боротьбі з гріхом та оновлюють для вічного життя. І найбільший дар, який ми маємо від Бога – це хресна жертва Сина Його, через яку ми звільнені від рабства гріху та влади смерті.

З пізнань наукових та з власного досвіду ми знаємо, що зерно містить в собі все необхідне для того, щоби у відповідних умовах розвинутися в рослину, яка принесе багато плодів. Бо в зерні вміщено і необхідну генетичну інформацію, і поживні речовини, потрібні для зростання, і в природу його вкладені відповідні закони розвитку – тобто в ньому є весь потенціал для перетворення в родючу рослину.

Однак не всяке зерно стає плодоносним, і власне про це є застереження сьогоднішньої євангельської притчі. Бо окрім того, що для спасіння зробив Бог, для його досягнення потрібні зусилля і конкретної людини. Господь сіє в наші душі та серця зерно, і в цьому зерні є все, щоби ми осягнули добрі плоди. Але від нас залежить – чи це дійсно станеться, чи зерно істини не буде в нас змарноване.

Чотири головних застереження для вірних ми чуємо щодо цього з притчі.

Перше – про підступ диявола. Друге – про випробування. Третє – про суєтність світу цього. Четверте – про духовну працю.

Найперше Спаситель попереджує, що диявол не спостерігає безсторонньо за нами, але як ворог бажає нам погибелі. Тому коли потрапляє до нашого серця слово Боже, то сатана прагне, щоби викоренити його. Він нашіптує нам слова омани, спонукає сумніватися в істині. Бо знає він силу Божого слова і розуміє, що коли воно проросте та укоріниться в душі людини – то важко йому буде уловити її та привести до загибелі. Тому і прагне на початку зруйнувати можливість спасіння, знищити духовне оновлення ніби в зародку.

Знаючи це, маємо бути пильними і щодо себе, і щодо ближніх. Якщо стоїмо на початку пізнання слова Божого – слід особливо бути пильними щодо сумнівів та спокус, частіше маємо вдаватися до спілкування з людьми духовно більш досвідченими, частіше звертатися до благодатних засобів молитви і таїнств, якими, за словом Спасителя, відганяється диявол.

Друге застереження полягає в тому, що віра наша повинна укорінитися у всьому нашому житті. Не можна бути віруючим лише за фактом хрещення, приходити до храму лише на великі свята, сподіваючись на те, що сама лише віра в Бога – вже запорука нашого спасіння. До кожної людини неодмінно приходять спокуси, а особливо, коли вона ще не утверджена в істині. І якщо віра наша не укорінена в цілому устрої нашого життя, якщо повсякденні наші звички, наша поведінка, стосунки з ближніми не відрізняються нічим від того, як живуть і поводяться невіруючі – то спокуси можуть погубити нашу віру так, як спека швидко висушує паросток, що не має доброго кореня.

Третє застереження з притчі – про марноту тимчасових прагнень світу цього. Якщо ми не приділятимемо уваги духовному нашому життю так, як добрий господар турбується про посаджене ним, – то віра наша залишиться мало плідною чи навіть безплідною. Бо коли не доглядати поля, саду чи городу – чи не заростають вони бур’янами та всяким безплідним і шкідливим непотребом? Без турботи і догляду за посадженим господар не повинен сподіватися на добрий врожай – так само і християнин, якщо не буде огороджувати себе від спокус, не буде постійно виполювати в душі своїй бур’янів гріха – то нива серця його скоро заросте злом і неправдою, а віра – зачахне і згине.

Четверте застереження водночас є для нас і натхненням та підбадьоренням у праці. Бо коли справді подбаємо про зерно, яке Бог посіяв у нашій душі – то воно принесе плід, у сто разів більший за те, що було від початку. Це означає, що духовні плоди хоча і досягаються не без турботи та зусиль, але у підсумку є настільки великими і багатими, що безперечно вартують нашого старання.

Тож, дорогі брати і сестри, бажаю всім нам не занедбувати ниву серця, дбати про те зерно істини, зерно Євангелія, яке Господь засіває в душі наші – щоби кожен з нас міг осягнути величні плоди спасіння, які, коли добре будемо пильнувати і працювати, з Божою допомогою неодмінно отримаємо.

Амінь.