Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія в другу неділю Великого посту
Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!
Сьогодні, в другу неділю Великого посту, ми чуємо під час Божественної літургії читання з Євангелія від апостола Марка про зцілення Господом Ісусом Христом розслабленого, тобто людини, яка страждала на параліч. І в наш час така хвороба є важкою для лікування, а в ті часи вона була фактично пожиттєвим вироком. Однак, як бачимо, не тільки зцілення від такої хвороби вражає присутніх у домі, де сталося це чудо, але і спосіб, у який Господь звершив його, пов’язавши здоров’я тілесне з прощенням гріхів.
Насправді подія зцілення розслабленого має набагато ширше і глибше значення, ніж просто звільнення однієї людини від тілесних страждань. І саме тому Церква пропонує нам розповідь про неї в час Великого посту – щоби ми не просто ще раз згадали про одне з багатьох чудес Божих, але щоби отримали духовну користь через усвідомлення важливих істин, які торкаються кожного з нас.
Які ж це істини?
Перша з них – що наші тілесні страждання, наші хвороби є наслідком дії гріха в людській природі. Господь міг би просто сказати розслабленому «Встань і йди!», але Він обирає інший спосіб, говорячи: «Чадо, відпускаються тобі гріхи твої» (Мк. 2:5). Цим Спаситель вказує, що корінь тілесної немочі – у немочі духовній. Людина була сотворена Богом досконало, а хвороби, страждання і тілесна смерть – це не природний, нормальний стан людини, а наслідок влади гріха і зла над людством.
Нам не просто сприймати цю істину, адже і ми самі, і все людство навколо нас живемо у світі, який лежить у злі, і немає жодної людини, якої би не торкнулися наслідки гріхопадіння. Хвороби, страждання, смерть – все це супроводжує людей протягом історії і кожен з нас на власному досвіді знає про них.
Однак людина була сотворена Богом не для цього, не для кількох десятиліть існування, з плином якого примножуються страждання і завершення якого – смерть, а для блаженного вічного буття у єднанні з Творцем. Тож хвороби і смерть – це наслідок викривлення людської природи, її переміни під дією гріха. Вони не є чимось звичайним, неминучим чи нормальним для людини – навпаки, нормою є безсмертя і свобода від гріхів, від тління та страждань.
Зцілення розслабленого, про яке ми читаємо у Євангелії – це не притча, а реальна подія. Однак образ невиліковно хворого, якого Господь через очищення від гріхів звільняє і від тілесної недуги – це також і символічне відображення того, що Спаситель звершує для всього людства.
Насправді кожна людина від самого зачаття і приходу в цей світ є підвладною наслідкам гріха. Він зв’язує нас, паралізує так само, як хвороба уразила людину, яку принесли до Ісуса на постелі. І це стається не з поодинокими чи небагатьма, як захворювання на параліч – а зі всіма нами! Однак через те, що ми не знаємо іншого, безгрішного, вільного від дії та впливу зла стану – для багатьох він здається звичайним, ставши нормою і правилом.
Відтак різноманітні гріхи люди виправдовують саме їх давністю, повсюдним поширенням і здавалося би непереборністю. Справді – обман і крадіжки, ворожнеча і вбивства, розпуста і зрада, як і багато інших пороків, притаманні людям усіх часів. Однак хіба на цій підставі справедливо буде стверджувати, що вони є норма, а не відхилення від неї, що вони є частиною людської природи, а не її викривленням?
Ми не знаємо, як довго розслаблений страждав від свого захворювання. Але очевидно, що хвороба його тривала певний час. Однак нікому би не спало на думку вважати такий його стан нормальним – навіть якщо він перебував у ньому роки чи навіть десятиліття. Навпаки – тривалість хвороби лише підкреслювала її суперечність нормальному, природному, здоровому стану.
З цього ми маємо робити висновок, що і наш стан підвладності гріхові – більшої чи меншої, але притаманної кожному, бо немає людини, що жила би і не згрішила, лише один Син Божий є без гріха – цей стан є неприродний, ненормальний. Це є той параліч, який потребує зцілення. А визнання того, що ми є хворі на гріх, що він діє в нас – це один з найважливіших кроків до зцілення, яке отримуємо через віру в Господа Ісуса Христа і через покаяння. Бо «Син Людський має владу на землі відпускати гріхи» (Мк. 2:10), і цю владу Він, через дію Духа Святого, дав Своїм ученикам і їхнім наступникам, сказавши: «Кому відпустите гріхи, тим відпустяться, на кому залишите, залишаться» (Ін. 20:23).
І в цьому – ще один урок, який дає нам згадуване сьогодні євангельське чудо. Адже багато хто, навіть усвідомлюючи себе грішником, не знаходить достатньої сили волі, щоби постати на боротьбу з гріхом, бо не вірить у можливість перемоги. Давність і звичність гріхів, їхня важкість, наша схильність до них, поширення таких самих гріхів серед наших ближніх і навіть те, що ми, покаявшись, знову до них повертаємося – все це нібито слугує для нас доказом безплідності боротьби з гріхом. То можливо і не варто сподіватися на перемогу в цій боротьбі? Можливо і не слід боротися, але, призвичаївшись, жити в полоні гріха, знаходячи для нього виправдання і заспокоюючи свою совість оманою?
Приклад віри людей, які принесли розслабленого до Спасителя, і навіть змушені були розібрати покрівлю дому, щоби спустити хворого безпосередньо до ніг Христових, закликає нас боротися з подібними спокусливими думками і відганяти їх геть! Адже і цим людям могло здаватися, що раз параліч – хвороба невиліковна, то немає для чого ані когось турбувати, ані самим турбуватися, несучи хворого на постелі до чужого дому. Раз сталося з паралізованим так, то нехай так і буде, тут нічого не вдієш – могли думати вони. Але звістка про чудеса, які вже створив Христос, надихнула їх зробити те, що вони зробили. І Господь Ісус, «побачивши віру їхню, говорить розслабленому: чадо, відпускаються тобі гріхи твої» (Мк. 2:5).
Тому і ми, дорогі брати і сестри, як християни, як ті, хто теж чув і знає про численні чудеса Божі, про спасительну силу віри в Сина Божого, про можливість, більше того – життєву потребу та необхідність кожному з нас звільнитися від влади гріха, ми маємо не впадати у розслаблення духовне, але зобов’язані приносити душу свою до ніг Христових з вірою в її зцілення. Як ті четверо, долаючи всі перешкоди, принесли ближнього свого на постелі до Спасителя, і вірили, що Він може зцілити навіть невиліковну хворобу – так і ми повинні принести до Бога душу свою, зв’язану, як паралічем, гріхами і пристрастями, вірячи, що якими б звичними, важкими чи задавненими не були би наші гріхи – Господь може зцілити нас від них.
Приклад євангельського чуда зцілення надихає нас також дбати і турбуватися не лише про себе, але і про ближніх своїх. Бо часто доводиться нам стикатися з тим, що гріх і зло в наших ближніх діють здавалося би з непереборною силою. Чи можемо їм допомогти, чи здатні до цього? І можемо, і здатні, і повинні! Сотник просив за слугу свого – і за вірою одного зцілений був інший. Жінка хананеянка просила за дочку, яка біснувалася, і маловірний батько – за свого сина, і обидва отримали те, чого просили. І ось тепер за вірою і через турботу тих, хто приніс хворого – розслаблений отримав і зцілення, і прощення гріхів.
Тож і ми повинні без всякого сумніву звертатися до Бога з проханнями про наших ближніх, про їхнє навернення і покаяння. Батьки – моліться за своїх невіруючих дітей, навіть якщо вони не хочуть і чути про Бога. Бо і ви самі не в одну мить прийшли до глибокої віри, тож і діти ваші якщо сьогодні і не хочуть чути – у майбутньому можуть навернутися, звільнившись від духовного заціпеніння. Так само і діти, які мають невіруючих батьків – заповідану Богом пошану до них виявляйте також і в молитві про їх духовне зцілення.
Якщо хтось ворогує проти вас несправедливо – моліться за кривдників Богові та просіть собі терпіння, а їм – напоумлення і звільнення від диявольського полону ворожнечі.
Якщо маєте якусь гріховну пристрасть чи звичку, яка здається непереборною, або бачите таку звичку і пристрасть в іншому – не впадайте у відчай, але з вірою звертайтеся до Бога. Бо якщо Він сліпим давав прозріння, випрямляв скорчених і уздоровлював розслаблених та прокажених, навіть мертвих воскрешав, – то і вам та вашим ближнім Він може допомогти у боротьбі зі спокусами й пристрастями.
Однак все це станеться не саме собою, а як плід діяльної віри, як підсумок праці, через яку стверджується наше прагнення до утвердження в добрі. Бо і Господь, як Всевідаючий, знав про бажання ближніх розслабленого раніше, ніж вони ще понесли його на постелі – але звершив зцілення лише тоді, коли вони самі потрудилися, а віра їхня послужила на користь не лише хворому, але й багатьом, хто став свідком чуда тоді і дотепер чує про нього. Тому і нам належить не лише прагнути добра для себе і ближніх, прагнути очищення від хвороб і пристрастей, але маємо для цього і багато потрудитися. Однак знаємо, що плід такої праці – обов’язково буде, і боротьба наша з гріхом, якщо не будемо в ній лінивими і безтурботними, то з Божою поміччю завершиться перемогою.
Дорогі брати і сестри!
В цей недільний день ми вшановуємо святителя Григорія Паламу, архієпископа Солунського, а також собор преподобних отців Києво-Печерських. Вони є для нас живими прикладами того, що кожна людина, яка справді щиро бажає цього – може, духовно потрудившись, досягти успіху в боротьбі з гріхом і звільнитися від рабства йому. І в який би час ми не жили – бо багато хто духовне розслаблення і лінивство виправдовує обставинами часу – можливо і для нас досягти духовної перемоги. Адже обставини життя і святителя Григорія, і багатьох преподобних були не легшими, а багато в чому значно важчими від наших – однак якщо вони змогли досягти спасительних плодів віри, молитви, покаяння і аскетичного, постового життя, то і ми, надихаючись їхнім прикладом і маючи їхній досвід та вчення, як дороговказ, зможемо досягти спасіння, з допомогою Бога, Якому слава навіки!
Амінь.