Проповіді

Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія у двадцять третю неділю після П’ятидесятниці

Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія у двадцять третю неділю після П’ятидесятниці

08 Листопада 2026

Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Цього недільного дня ми чуємо з Послання апостола Павла до Ефесян слова: «Благодаттю ви спасені через віру, і це не від вас, це – Божий дар: не через діла, щоб ніхто не хвалився» (Еф 2:8-9). Апостол пише ці слова, пояснюючи християнам з язичників, які переважали у ефеській громаді, що вони через віру є так само члени Церкви Христової та спадкоємці Божих обітниць, як і християни з юдеїв. «Тепер у Христi ви, що колись були далекими, стали близькими Кров’ю Христовою. Бо Він є мир наш, Який створив з обох одне i зруйнував перепону, яка стояла посередині» (Еф. 2:13-14) – свідчить апостол.

Перепона чи стіна, яка стояла між язичниками та юдеями – це огорожа старозавітного закону. У час приготування людства до приходу Месії ця огорожа захищала істинну віру в правдивого Бога від потоплення у морі язичництва з його багатобожжям та ідолопоклонством. Однак з пришестям Спасителя у світ та завдяки звершенню Ним хресної викупної жертви необхідність зовнішньої огорожі відпала. Замість слугувати збереженню істинної віри вона перетворилася на обмеження, що перешкоджало пізнанню Євангелія та поширенню його серед усього людства, а не лише в одному народі.

Відтак апостол пояснює, що Христос став главою Церкви, відритої для всіх, хто увірує – як з юдеїв, так і з язичників. Бо вона є Його тілом і зібранням усіх вірних – незалежно від того, ким вони були раніше, у житті до навернення: рабами чи вільними, варварами чи еллінами, юдеями чи язичниками.  «Вас, мертвих через злочини і гріхи ваші, в яких ви колись жили за звичаями світу цього, – пише святий Павло до колишніх язичників з Ефесу, які нині завдяки його проповіді стали християнам – […] Бог, багатий милістю з великої Своєї любови, якою нас полюбив, […] оживотворив із Христом» (Еф 2:1-2,5).

Це «оживотворення із Христом» не є заслугою жодної людини, не залежить від її минулого та походження, але воно, це нове життя, є виключно даром Боголюдини Ісуса для всіх, хто хоче прийняти Його і готовий для цього змінитися. Тому апостол і підкреслює, що спасіння ми отримуємо не як плід нашої власної праці, не як відплату за роботу з виконання заповідей, не як звершення якогось Божого обов’язку перед нами через нашу приналежність до певної громади – чи то до якогось народу, чи то до якоїсь релігійної спільноти. Спасіння ми отримуємо виключно як дар. А віра є тими дверима, відкривши які ми можемо прийняти Христа у своє життя, щоби дар Його став дієвим і для нас особисто.

Юдеї, порівнюючи себе із язичниками, вважали себе кращими, бо мали закон, мали Писання, мали храм істинного Бога. І серед юдеїв фарисеї вважали себе кращими за інших, бо думали, що їхня особлива ревність у виконанні букви закону та приписів вчителів робить їх більш цінними перед очима Божими, ніж інші.

Господь відкидає всі ці оманливі та гордовиті міркування – відкидав їх у минулому та відкидає нині. Відкидає як те фарисейство і законництво, що існувало у часи першої Церкви, так відкидає і сучасне законництво та фарисейство, втіленням якого є вчення «русского міра» з його вивищенням російського народу над іншими народами та наданням фальшивій канонічності значення більшого за віру.

Навіть Божий закон сам собою нікого не здатен спасти, тим більше не можуть спасати правила людські. Бо порушивши навіть одну із заповідей закону людина стає винною перед усім законом. Тому Христос подає нам можливість спасіння не як відплату за виконання приписів закону, але як дар, сприйняти який людина може завдяки вірі.

Все це однак не означає, дорогі брати і сестри, що заповіді Божі не є вже актуальними, а їхнє виконання – не є необхідним. Хоча обрядовий старозавітній закон з приходом Христа втратив своє значення, про що особливо багато свідчить апостол Павло у своїх посланнях і що затвердив перший Собор Церкви – Апостольський Собор у Єрусалимі, про який розповідає книга Діянь – заповіді Божі залишаються для нас важливими і актуальними. Бо за їх виконанням чи невиконанням пізнається правдивість та істинність нашої віри.

Спасіння – це плід віри. Але віра пізнається через діла і без них вона – мертва (Як. 2:26). «Якщо любите Мене – промовляє Христос до всіх учнів Своїх, – то дотримуйтесь Моїх заповідей» (Ін. 14:15). Тому хоча спасіння і є дар, який отримуємо від Бога завдяки вірі, а не як плату за діла чи наші заслуги, однак отримати спасіння і втілити цей дар у своє життя ми можемо лише так, як нам заповідає Господь.

Відомо, що прабатьки нашого народу були язичниками, але понад тисячоліття тому Київ, а за ним вся Україна-Русь прийняли хрещення. Від того часу народ наш є переважно християнським. Однак сама належність будь-кого до Церкви за одним лише фактом хрещення чи культурної самоідентифікації з християнством не подає спасіння. Для того, щоби осягнути цей Божий дар, слід не просто розділяти віру інших – наших прабатьків, які в давнину хрестилися, чи наших сучасників-одновірців. Потрібно, щоби ця загальна віра Церкви була нашою особистою живою, дієвою, плідною вірою. І коли вона буде такою, то плодом її, за свідченням, яке чуємо зі слів апостола Павла, буде і наше особисте спасіння, наше оживотворення із Христом та осягнення нами Царства Небесного. Амінь.