Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія у двадцять другу неділю після П’ятидесятниці

Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Сьогодні через читання з Євангелія Церква подає нам для роздумів притчу про багача і Лазаря. Ця притча, як і кожна з Христових притч, є ніби коштовним діамантом. Вона має багато граней, кожна з яких яскраво сяє нам, відкриваючи світло божественної істини. На жаль про всі ми не можемо сказати у цьому слові, адже тоді довелося би вжити значно більше часу. Однак хоча би про деякі ми маємо поміркувати – бо саме для розмірковування Церква і подає нам це читання, як нагадування про настанови Христові.

Найперше звернімо свою увагу на контекст, у якому Спаситель сказав цю притчу. Вона звучить у ряду інших, які Він виголошує перед Своїми учениками, а також перед народом, серед якого були і фарисеї. Останні нарікали на Ісуса, що Він їсть і п’є з грішниками, на що Господь відповів трьома притчами – про знайдення заблукалої вівці та загубленої драхми, а також про повернення блудного сина. Цим Він пояснив, що Його спілкування з грішниками не є схваленням вчинених гріхів, але зумовлене воно бажанням навернути грішників до покаяння.

І ми дійсно бачимо, як милосердя і терпеливість, виявлені Спасителем до тих, кого народ загалом, а особливо фарисеї, засуджували як явних грішників, привело їх до розкаяння та змінило їхнє життя. На доказ цього достатньо згадати приклад плідного покаяння Закхея митаря.

Фарисеї вважали себе більш угодними Богові, бо намагалися більш досконало виконувати приписи Закону та різноманітні тлумачення і правила, якими старозавітні законовчителі оточили його. Для цього вони значну увагу приділяли вивченню книг Старого Завіту та їхніх тлумачень, чому також іменувалися книжниками.

Хоча дехто з книжників робив все це щиро, вважаючи такий шлях єдиним вірим в служінні Богові та виконанні Його волі, значна частина фарисеїв любили виявляти свою праведність перед людьми насамперед заради похвали, пошани та здобуття авторитету.

Йосиф Аримафейський, таємний ученик Христовий Никодим, член Синедріону авторитетний законовчитель Гамалиїл, Савл, який після навернення став апостолом Павлом – належали до перших і відзначалися щирістю своїх переконань. А про других сказав Господь: «Вони говорять і не роблять. Зв’язують важкі тягарі, які неможливо носити, і кладуть їх людям на плечі; самі ж і пальцем своїм не хочуть зрушити їх. Всі ж діла свої роблять так, щоб їх бачили люди: розширюють пов’язки свої і подовжують край одежі своєї. Також люблять возлежати на перших місцях на вечерях і сидіти на перших місцях у синагогах; і вітання на торжищах, та щоб люди звали їх: учителю, учителю!» (Мф. 23:3-7).

Ось саме до таких фарисеїв була звернена в першу чергу притча про багача і Лазаря, над якою сьогодні ми розмірковуємо. Адже у цій притчі підкреслюється виняткове значення Священного Писання: Закону, даного через Мойсея, та пророчих одкровень. Але разом з тим показано, що самі собою ані П’ятикнижжя Мойсеєве, ані пророчі писання не приводять людину до спасіння. Бо хоча в них міститься необхідна для побожного життя істина, однак без зусиль зі сторони кожної конкретної людини, без її доброго налаштування і бажання виконати засвідчену волю Божу – Священне Писання може залишитися для неї безплідним.

Ця думка споріднює нині почуту нами притчу з тією, яку в храмах читали минулого недільного дня – з притчею про сіяча. Адже в ній яскраво показано, що зерно слова Божого сіється однаково, але в одній землі воно проростає і дає багато плодів, а в іншій – не приносить плоду.

Хіба багатий чоловік не знав слова Божого? Очевидно, що знав його, знав про настанови Божого Закону. Але протягом свого земного життя він відкидав їх, як другорядні та не важливі. Бо він мав все для власного задоволення: дім, щоби жити, гарний одяг, достаток в їжі та все інше, що могло надати йому земне багатство. Тому, будучи задоволеним усім, що має, він не думав про майбутнє, не турбувався про те, щоби від багатства свого послужити потребам інших, як заповідає Писання.

Адже добре відомі нам настанови Христові про милосердя до ближніх, про щедрість у служінні потребуючим – це не є якесь нове, нечуване до того одкровення, але роз’яснення того, що було сповіщене віддавна через Мойсея та пророків.

І багач мав безпосередню можливість виконати цей заклик до благодійності, адже біля порогу його дому жив безпритульний убогий Лазар. На відміну від багача, цей Лазар не мав нічого, і радий був би навіть крихтам від щоденних бенкетів, які справляли у заможному домі, – але і цього не отримував.

Раніше ми вже згадали про те, що притча, над якою розмірковуємо, багатогранна. І деякі грані ми краще побачимо, якщо згадаємо, у якому контексті вона була виголошена. Адже безпосередньо перед нею Спаситель сказав притчу про управителя, який, дізнавшись про гнів господаря свого, вирішив зробити добро тим, хто був боржником господаревим, зменшивши їм обсяг заборгованого.

Ця притча перегукується з почутою сьогодні нами в тому, що нагадує: ми у світі цьому можемо вважати самі себе власниками тих чи інших речей, різних матеріальних благ, але насправді ми є не більше, ніж їхніми управителями. Бо хіба не весь світ та все що в ньому, сотворені Богом? Господь доручив світ піклуванню людини, але Бог залишається Вседержителем над усім творінням.

Нагими приходимо ми у цей світ і нічого з набутих тут статків не заберемо із собою по той бік гробу. Тому золото і срібло, будівлі, одежі, їжа і пиття та все інше, про набуття чого дбає людина у світі цьому, хоча за законами народів вважається її власністю, однак за вищім, Божественним законом перебуває лише у нашому розпорядженні як з милості тимчасово доручене нам.

Більш яскраво розуміння цього подається нам через притчу про злих виноградарів, які отримали від господаря виноградник, але замість того, щоби трудитися в ньому, віддаючи належне власнику, побажали захопити чуже, не зупинившись навіть перед вбивством сина господаря.

Цей виноградник – наше життя, дароване нам Богом для того, щоби ми трудилися і приносили добрі плоди. Але дуже часто люди живуть так, ніби вони – власники свого життя і всього, що в ньому. А коли Бог нагадує через Писання і слова святих, що це не так, то грішники замість того, щоби опам’ятатися, воліють відкинути і ці нагадування, і Самого Господа.

«Бога нема!» – переконують вони себе. А якщо Його «нема», то така людина сама себе відчуває власником і господарем життя, обожнює себе, служить собі, забуваючи про обов’язки перед Творцем. Які полягають зокрема і в тому, щоби любити ближнього, як самого себе, допомагати йому в потребі, бути милосердними.

Приклад такого неправедного, самозакоханого життя і показано нам у образі багача з причті. Гріх якого полягав не в тому, що він був заможним, а в тому, що маючи можливість благодіяти, і маючи перед очима своїми убогого Лазаря, який з очевидністю потребував допомоги – не благодіяв, не виявляв милосердя, закрив серце своє від потреб ближнього, зосередившись лише на своєму задоволенні.

Подвійний його гріх полягав також і в тому, що він жив лише заради свого задоволення, хоча знав про настанови Божі, які навчають зовсім іншому ставленню до ближніх. Але не переймався цим – аж допоки не прийшла смерть. Саме про таких Спаситель сказав: «Раб же той, який знав волю господаря свого, та не був готовий і не робив за волею його, буде багато битий» (Лк. 12:47).

З чого ми можемо зрозуміти, що він знав настанови Закону Божого? З розмови між ним та праотцем Авраамом. Бо багач, який тепер страждає від вогненної муки, визнає себе одним з синів Авраамових, і про братів своїх, які ще живі, не заперечує, що вони знають про писання Мойсея і пророків.

Тепер, коли він страждає, колишній багач, який втратив усе, просить, якщо неможливо зменшити муки, то хоча би щоб Лазар був посланий до його живих братів з попередженням. Але Авраам каже: «У них є Мойсей і пророки; нехай слухають їх» (Лк. 16:29). Тобто, для того, щоби успадкувати блаженне життя у майбутньому віці, слід слухати волю Божу, сповіщену через Одкровення, і це не потребує якихось спеціальних додаткових підтверджень або доказів у вигляді чудес.

Адже багач просить, щоби померлий Лазар воскрес, і чудесно оживши, попередив його п’ятьох братів, переконавши їх у істинності сказаного пророками – незвичайністю свого повернення у світ цей. На таке Авраам заперечує, кажучи: «Якщо Мойсея і пророків не слухають, то хоч би хто і з мертвих воскрес, не повірять» (Лк. 16:31).

Слід увагу звернути і на це слово. Адже з усіх притч, сказаних Спасителем, лише у цій вжите власне ім’я – Лазар. І саме те ім’я, яке носив брат Марії та Марфи, якого Христос воскресив з мертвих на четвертий день перебування у гробі. Чи повірили книжники і фарисеї, побачивши таке чудо? Можливо. Тому начальники народу «змовились убити і Лазаря, бо через нього багато хто відходив від юдеїв і вірував в Ісуса». (Ін. 12:10-11). Ось так сказане у притчі стало пророцтвом, яке здійснилося.

«Дослідіть Писання, бо ви сподіваєтесь через них мати життя вічне; а вони свідчать про Мене» (Ін. 5:39) – казав Господь юдеям. Але ті, хто не хотіли повірити свідченню Писання, не повірили і в явне чудо. Адже причина такого впертого невірства завжди не в тому, що людині бракує достовірних доказів істинності – бо Господь правдиво сказав: «Кожний, хто просить, одержує, хто шукає, знаходить, хто стукає, тому відчиняють» (Лк. 11:10). Причина – у гордині та самозакоханості, у бажанні жити лише для себе, привласнити собі те, що насправді є лише даром Божим, даним кожному з нас не для марнування на свої задоволення, а для примноження добра.

Тому, дорогі брати і сестри, з почутого у притчі покладімо собі на серце: все, що ми маємо, є дар Божий нам на благо, від якого слід у міру можливого служити своїм ближнім. Подивімося на свій поріг: чи не лежить біля нього потребуючий Лазар? Бо нас попереджено Самим Богом, що життя земне для кожного з нас завершиться відповіддю на Страшному Суді, і те, що ми зробимо чи не зробимо нині для таких потребуючих – Син Божий оцінить так, як зроблене чи не зроблене для Нього Самого.

І не слід чекати якогось чуда чи особливого знамення, голосу з небес чи явлення воскреслих, щоби пізнати, якою є воля Божа і як слід жити у світі цьому, щоби перебувати у згоді з нею. Відкриймо наші вуха, наші душі та серця – і все необхідне отримаємо зі Священного Писання та від Христової Церкви.

І твердо пам’ятаймо, що і добро, і зло, вчинені нами у світі цьому, обов’язково одержать відплату від Бога, як її за плодами життя свого справедливо одержав і багач, і Лазар. Амінь.