Документи

22 Листопада 2021

Документи засідання Священного Синоду 22.11.2021 р.

Ухвалено на засіданні Священного Синоду

22 листопада 2021 року

 

Рішення №8

Священного Синоду Української Православної Церкви

(Православної Церкви України)

 

«Про прославлення шанованих ікон Божої Матері «Вінницька» («Вінницько-Рожецька»), «Далешівська», «Ласкава Станіславська», Ставропігійська «Одигитрія», а також «Угорницька»»

Священний Синод Української Православної Церкви (Православної Церкви України), розглянувши рапорт голови Синодальної Комісії з питань канонізації святих Преосвященного Симеона, митрополита Вінницького і Барського, на підставі дослідження Комісією матеріалів щодо прославлення шанованих ікон Божої Матері «Вінницька» («Вінницько-Рожецька»), «Далешівська», «Ласкава Станіславська», Ставропігійська «Одигитрія», а також «Угорницька» вирішив:

  1. Благословити загальноцерковне шанування ікони Божої Матері «Віницька» («Вінницько-Рожецька»), визначивши днем її шанування 7 вересня (25 серпня ст.ст.)
  2. Благословити загальноцерковне шанування ікони Божої Матері «Далешівська», визначивши днем її шанування 21 червня (8 червня ст.ст).
  3. Благословити загальноцерковне шанування ікони Божої Матері «Ласкава Станіславська», визначивши днем її шанування 14 жовтня (1 жовтня ст.ст.).
  4. Благословити місцеве шанування у Івано-Франківській єпархії ікони Божої Матері «Угорницька» і встановлення дня її шанування 10 вересня (28 серпня ст.ст.).

  Епіфаній

Митрополит Київський і всієї України

***

Ухвалено на засіданні Священного Синоду

22 листопада 2021 року

 

Розпорядження №10

Священного Синоду Української Православної Церкви

(Православної Церкви України) 

«Про затвердження монахині Віри (в миру – Комплектової Олександри Михайлівни) настоятелькою Свято-Матронинського жіночого монастиря Луганської єпархії»

Затвердити монахиню Віру (в миру – Комплектову Олександру Михайлівну) настоятелькою релігійної організації «Свято-Матронинський жіночий монастир Луганської єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України)».

Епіфаній

Митрополит Київський і всієї України

***

Ухвалено на засіданні Священного Синоду

22 листопада 2021 року

 

Розпорядження №11

Священного Синоду Української Православної Церкви

(Православної Церкви України)

«Про затвердження ігумена Євсевія (в миру – Біленського Ярослава Андрійовича) керівником (намісником) монастиря»

  1. У зв’язку зі зміною статусу монастиря релігійної організації «Спасо-Преображенський жіночий монастир Вінницької єпархії Української Православної Церкви Київського Патріархату» (ідентифікаційний код: 36833957) з жіночого на чоловічий монастир релігійної організації «Спасо-Преображенський чоловічий монастир Вінницько-Тульчинської єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України)» (ідентифікаційний код: 36833957) та смертю керівника архімандрита Серафима (в миру Котлярова Володимира Олександровича) релігійної організації «Спасо-Преображенський жіночий монастир Вінницької єпархії Української Православної Церкви Київського Патріархату» (ідентифікаційний код: 36833957) призначити на посаду керівника (намісника) релігійної організації «Спасо-Преображенський чоловічий монастир Вінницько-Тульчинської єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України)» (ідентифікаційний код: 36833957) ігумена Євсевія (в миру – Біленського Ярослава Андрійовича), першим днем виконання обов’язків вважати 22 листопада 2021 року.
  2. Провести державну реєстрацію змін до відомостей про релігійну організацію «Спасо-Преображенський чоловічий монастир Вінницько-Тульчинської єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України)» (ідентифікаційний код: 36833957), що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, пов’язаних зі зміною керівника даної юридичної особи.

Епіфаній

Митрополит Київський і всієї України

***

Ухвалено на засіданні Священного Синоду

22 листопада 2021 року

 

Розпорядження №12

Священного Синоду Української Православної Церкви

(Православної Церкви України)

 

«Про затвердження митрополита Львівського Макарія (в миру – Малетича Миколи Івановича) настоятелем Святогірського чоловічого монастиря Положення Ризи Пресвятої Богородиці Львівської єпархії»

  1. У зв’язку зі зміною керівника та виключенням підписанта (представника) СВЯТОГІРСЬКОГО ЧОЛОВІЧОГО МОНАСТИРЯ ПОЛОЖЕННЯ РИЗИ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ ЛЬВІВСЬКОЇ ЄПАРХІЇ УКРАЇНСЬКОЇ АВТОКЕФАЛЬНОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ (код ЄДРПОУ: 33424806), звільнити з посади керівника (намісника) та виключити підписанта (представника) вказаної релігійної організації ігумена Онуфрія (в миру – Дзюпина Ярослава Богдановича), обрати на посаду керівника (настоятеля) СВЯТОГІРСЬКОГО ЧОЛОВІЧОГО МОНАСТИРЯ ПОЛОЖЕННЯ РИЗИ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ ЛЬВІВСЬКОЇ ЄПАРХІЇ УКРАЇНСЬКОЇ АВТОКЕФАЛЬНОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ (код ЄДРПОУ: 33424806) митрополита Львівського Макарія (в миру – Малетича Миколу Івановича), першим днем виконання обов’язків вважати 22 листопада 2021 року.
  2. Провести державну реєстрацію змін до відомостей про СВЯТОГІРСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ МОНАСТИР ПОЛОЖЕННЯ РИЗИ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ ЛЬВІВСЬКОЇ ЄПАРХІЇ УКРАЇНСЬКОЇ АВТОКЕФАЛЬНОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ (код ЄДРПОУ: 33424806), що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, пов’язаних зі зміною керівника даної юридичної особи.

Епіфаній

Митрополит Київський і всієї України

***

 

Ухвалено на засіданні Священного Синоду

22 листопада 2021 року

Постанова №13

Священного Синоду Української Православної Церкви

(Православної Церкви України)

 

«Про звільнення на спокій Преосвященного Адріана (Кулика), титулярного єпископа Шепетівського»

Заслухавши інформацію по справі щодо обвинувачень Преосвященного Адріана, титулярного єпископа Шепетівського, за які канонічними правилами (27 Апостольське правило, 9 правило Константинопольського Двократного собору) передбачене суворе покарання, отримавши пояснення Преосвященного Адріана, титулярного єпископа Шепетівського, в яких він частково визнав себе винним у висунутих звинуваченнях, Священний Синод прийшов до висновку, що Преосвященний єпископ Адріан (Кулик) дійсно вчинив порушення, за які канонічними правилами (27 Апостольське правило, 9 правило Константинопольського Двократного собору) передбачене суворе покарання.

У зв’язку з цим Священний Синод Української Православної Церкви (Православної Церкви України) постановляє:

1. Звільнити на спокій Преосвященного Адріана, титулярного єпископа Шепетівського, із забороною звершення публічних богослужінь.

2. Після завершення одного року з часу прийняття цієї Постанови з урахуванням виявлених плодів покаяння Священний Синод матиме судження про подальше служіння Преосвященного єпископа Адріана (Кулика).

Епіфаній

Митрополит Київський і всієї України

***

Ухвалено на засіданні Священного Синоду

22 листопада 2021 року

 

Постанова №14

Священного Синоду Української Православної Церкви

(Православної Церкви України)

«Про затвердження типового Статуту вищого духовного навчального закладу Української Православної Церкви (Православної Церкви України)»

Священний Синод Української Православної Церкви (Православної Церкви України), розглянувши рапорт голови Синодального Управління духовної освіти і богословської науки, ректора Київської православної богословської академії протоієрея Олександра Трофимлюка про необхідність затвердження типового Статуту вищого духовного навчального закладу Української Православної Церкви (Православної Церкви України), постановляє:

  1. Затвердити типовий Статут вищого духовного навчального закладу Української Православної Церкви (Православної Церкви України), який додається.
  2. Зобов’язати усі вищі духовні навчальні заклади у складі Православної Церкви України привести свої Статути у відповідність із затвердженим типовим Статутом вищого духовного навчального закладу УПЦ (ПЦУ).

Епіфаній

Митрополит Київський і всієї України

***

Ухвалено на засіданні Священного Синоду

22 листопада 2021 року

 

Постанова №15

Священного Синоду Української Православної Церкви

(Православної Церкви України)

«Про утворення Паломницького центру Православної Церкви України»

З метою організаційного упорядкування справи здійснення паломництв архієреями, духовенством та вірними Православної Церкви України, а також як безпосередньої організації паломництв, так і загальної координації діяльності паломницьких служб (центрів) в Українській Православній Церкві (Православній Церкві України) Священний Синод Української Православної Церкви (Православної Церкви України), постановляє:

  1. Утворити Паломницький центр Православної Церкви України та затвердити його Статут (додається).
  2. Визначити, що Паломницький центр Православної Церкви України здійснює свою роботу під загальним керівництвом Предстоятеля, Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України, у взаємодії з Синодальним Управлінням зовнішніх церковних зв’язків, координує працю всіх паломницьких служб (центрів) у Православній Церкві України.
  3. Призначити головою Паломницького центру Православної Церкви України ієрея Романа Васильовича Когута, клірика Київської єпархії.

Епіфаній

Митрополит Київський і всієї України

***

Ухвалено на засіданні Священного Синоду

22 листопада 2021 року

 

Постанова №16

Священного Синоду Української Православної Церкви

(Православної Церкви України)

«Про відкриття жіночого монастиря у Луганській єпархії»

На прохання Преосвященного Лаврентія, єпископа Луганського і Старобільського, Священний Синод Української Православної Церкви (Православної Церкви України) постановляє:

  1. Утворити у складі Луганської єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України) релігійну організацію «Свято-Матронинський жіночий монастир Луганської єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України)».
  2. Затвердити Статут релігійної організації «Свято-Матронинський жіночий монастир Луганської єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України)», що додається.

Епіфаній

Митрополит Київський і всієї України

***

Ухвалено на засіданні Священного Синоду

22 листопада 2021 року

 

Постанова №17

Священного Синоду Української Православної Церкви

(Православної Церкви України)

«Про зміну статусу та назви релігійної організації «Спасо-Преображенський жіночий монастир Вінницької єпархії Української Православної Церкви Київського Патріархату»»

Заслухавши прохання Преосвященного Михаїла, архієпископа Вінницького і Тульчинського, Священний Синод Української Православної Церкви (Православної Церкви України) постановляє:

  1. Змінити статус релігійної організації «Спасо-Преображенський жіночий монастир Вінницької єпархії Української Православної Церкви Київського Патріархату» (ідентифікаційний код: 36833957) із жіночого на чоловічий монастир.
  2. Змінити назву релігійної організації «Спасо-Преображенський жіночий монастир Вінницької єпархії Української Православної Церкви Київського Патріархату» (ідентифікаційний код: 36833957) на нову назву релігійна організація «Спасо-Преображенський чоловічий монастир Вінницько-Тульчинської єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України)» (ідентифікаційний код: 36833957).

Епіфаній

Митрополит Київський і всієї України

***

Ухвалено на засіданні Священного Синоду

22 листопада 2021 року

 

Постанова №18

Священного Синоду Української Православної Церкви

(Православної Церкви України)

«Про затвердження «Положення про нагороди в Українській Православній Церкві (Православній Церкві України)»

З метою упорядкування практики нагородження в Українській Православній Церкві (Православній Церкві України) ієрархічними та богослужбовими нагородами і відзнаками для духовенства Православної Церкви України, а також іншими заохочувальними церковними нагородами (орденами, медалями, відзнаками, тощо), встановленими в Православній Церкві України, Священний Синод Української Православної Церкви (Православної Церкви України) постановляє:

  1. Затвердити «Положення про нагороди в Українській Православній Церкві (Православній Церкві України)», що додається.
  2. Всі попередні ухвали і рішення, якщо вони суперечать зазначеному Положенню, втрачають чинність у частині, яка входить у суперечність з цим Положенням.

Епіфаній

Митрополит Київський і всієї України

***

Ухвалено на засіданні Священного Синоду

22 листопада 2021 року

 

Постанова №19

Священного Синоду Української Православної Церкви

(Православної Церкви України)

«Про приєднання до лику святих святителя Йосифа (Нелюбовича-Тукальського), Митрополита Київського, Галицького і всієї Руси»

Священний Синод Української Православної Церкви (Православної Церкви України), розглянувши рапорт голови Синодальної Комісії з питань канонізації святих Преосвященного Симеона, митрополита Вінницького і Барського, на підставі дослідження Комісією святительського подвигу Митрополита Київського, Галицького і всієї Руси Йосифа (Нелюбовича-Тукальського) (р. н. невід. – 26 липня 1675 р.), постановляє:

– канонізувати і приєднати до лику святих святителя Йосифа (Нелюбовича-Тукальського), Митрополита Київського, Галицького і всієї Руси;

– чесні останки святителя Йосифа вважати святими мощами і віддавати їм належне поклоніння;

– пам’ять святителя Йосифа відзначати в день його упокоєння 8 серпня (26 липня ст.ст.);

– писати ікону святителя для поклоніння відповідно до визначення VII Вселенського Собору.

Епіфаній

Митрополит Київський і всієї України

***

Ухвалено на засіданні Священного Синоду

22 лиcтопада 2021 року

 

Постанова №20

Священного Синоду Української Православної Церкви

(Православної Церкви України)

«Про приєднання до лику місцевошанованих святих у єпархіях на території історичної Волині та у м. Києві праведної Єлизавети Гулевич»

Священний Синод Української Православної Церкви (Православної Церкви України), розглянувши рапорт голови Синодальної Комісії з питань канонізації святих Преосвященного Симеона, митрополита Вінницького і Барського, на підставі дослідження Комісією християнського подвигу відомої православної діячки ХVI-XVII століть, сповідниці православної віри, меценатки, фундаторки Київського Братського Богоявленського монастиря та Київської братської школи праведної Єлизавети Василівни Гулевич (відомої також як Галшка Гулевичівна, +1642), постановляє:

– канонізувати і приєднати до лику місцевошанованих святих у єпархіях на території історичної Волині та у м. Києві праведну Єлизавету (Єлизавету Василівну Гулевич);

– чесні останки праведної Єлизавети вважати святими мощами, залишивши їх на волю Божу;

– пам’ять праведної Єлизавети відзначати місцево у єпархіях на території історичної Волині та у м. Києві в день її небесних покровителів – пророка Захарії і праведної Єлисавети, батьків святого Іоанна Хрестителя, 18 вересня (5 вересня ст.ст.);

– писати ікону святої праведної Єлизавети для поклоніння відповідно до визначення VII Вселенського Собору.

***

Додаток 1

Митрополит Йосиф Нелюбович-Тукальський

(короткий життєпис)

Митрополит Київський, Галицький і всієї Малої і Білої Руси Йосиф походив зі старовинного шляхетського роду Нелюбовичів-Тукальських, котрі мешкали у Пінському повіті Великого князівства Литовського. Родовими маєтками їх були села Мутвиця і Неньковичі (сучасна Рівненська область, Україна), а також Почапово і Ляховичі (сучасна Брестська область, Білорусь). Майбутній святитель був охрещений з ім’ям Афанасій. Християнське виховання та початкову освіту отримав у домі свого батька – пінського войського. Освіту продовжив у школі при Віленському православному братстві Святого Духа, яке було одним із центрів протидії поширенню унії. Навчання у братській школі та знайомство з членами братства, серед яких були видатні церковні діячі, ієрархи та вчені ченці, вплинули на вибір життєвого шляху юного Афанасія, котрий твердо вирішив стати монахом та присвятити себе захисту батьківської православної віри.

У молодому віці Афанасій прийняв чернечий постриг з ім’ям Йосиф у відомому на той час Ліщинському монастирі. Не пізніше 1645 року він був призначений ігуменом Купятицького Введенського монастиря. На цій посаді успішно захистив сусідній Каменецький Воскресенський монастир від зазіхань прихильників унії.

У 1648 році, під час козацького повстання, о. Йосиф став намісником єпископа Луцького й Острозького Афанасія (Пузини) у Пінському повіті, де планувалося відновити православну Пінсько-Турівську кафедру. Після придушення повстання притягувався до суду за підозрою в підтримці козаків. У 1649 році став настоятелем монастиря Святого Духа у м. Вільно, а з 1654 року (за іншими відомостями – з 1658 року)  згадується як архімандрит Ліщинського монастиря.

Коли влітку 1657 року війська Богдана Хмельницького зайняли Пінський повіт, архімандрит Йосиф активно сприяв переходу місцевих уніатських священників у православ’я. У 1661 році митрополитом Діонісієм (Балабаном-Тукальським) він був висвячений на єпископа і призначений на Могилівсько-Мстиславську кафедру. Вступивши на кафедру, єпископ Йосиф зберіг за собою титул «архімандрит ліщинський, старший монастирів віленського Свято-Духівського, пінського Богоявленського та інших», і почав виконувати обов’язки намісника митрополита у Великому князівстві Литовському. Резиденцією єпископа Йосифа повинен був стати могилівський Спасо-Преображенський монастир, однак внаслідок військових дій це виявилось неможливим.

Перебуваючи в 1661-62 рр. у Ліщинському монастирі, єпископ Йосиф приводив до ладу єпархіальні справи та опирався намаганням Пінського уніатського єпископа Андрія Квашнина силою підкорити собі місцеве православне духовенство. Єпископ Йосиф і тут проявив свої найкращі пастирські якості та відзначився стійкістю у захисті православної віри.

Після смерті митрополита Київського Діонісія (Балабана-Тукальського), в листопаді 1663 року, на соборі в Корсуні єпископа Йосифа було обрано митрополитом Київським. Його підтримка українським духовенством, православною шляхтою та козацтвом була настільки одностайною, що, незважаючи на бажання деяких архієреїв бачити митрополитом Київським єпископа Антонія (Вінницького), гетьман Павло Тетеря рекомендував польським політикам, у яких єпископ Йосиф викликав недовіру, все ж таки дати йому королівський привілей на митрополичу кафедру. 15 листопада 1663 року Тетеря звернувся до населення гетьманства з універсалом, в якому повідомив про обрання Йосифа (Нелюбовича-Тукальського) київським митрополитом і про необхідність йому коритися. 22 листопада 1663 року митрополит Йосиф отримав королівський привілей на митрополичу кафедру, однак через два дні аналогічний привілей був виданий королем Антонію (Вінницькому). Попри це гетьман Тетеря 23 листопада 1663 року видав універсал до духовенства і мирян, у якому запевняв, що визнає Йосифа Київським митрополитом. В цей же час вживалися заходи, щоб отримати для митрополита Йосифа благословення у Константинополі, але посланця, відправленого Тетерею та Виговським, не пропустив молдавський воєвода.

Недаремно польська влада побоювалася Йосифа (Нелюбовича-Тукальського). Будучи київським митрополитом, він рішуче виступав проти втручання польського уряду в українські церковні справи, за що у червні 1664 року був ув’язнений у Марієнбурзькій фортеці у Пруссії.

У 1666 році у Чигирині Гетьманом України було обрано черкаського полковника Петра Дорошенка. Він звільнив Правобережжя від поляків й визволив ув’язненого митрополита.

Внаслідок розділення України в юрисдикції митрополита Йосифа перебувала Правобережна Україна, Білорусь та Литва, а за Антонієм (Вінницьким) залишились Львівська, Перемишльська та Луцька єпархії. Незважаючи на розділ України, Йосиф (Тукальський-Нелюбович) продовжував вважатися митрополитом Київським, Галицьким та всієї Руси. Деякий час він перебував у Вільно та Могильові, а згодом повернувся до Чигирина.

Перебування у польському ув’язненні та боротьба з уніатством сприяли зростанню авторитету владики Йосифа (Тукальського-Нелюбовича) у середовищі православного духовенства, козацтва та української шляхти. Посланець московського царя В. Тяпкин, який перебував в Україні у 1667-68 рр., писав у своєму повідомленні про ставлення народу до владики Йосифа наступне: «мещане и казаки, паче же черные люди, по обе стороны [Днепра] зело любят и почитают».

За підтримки гетьмана Петра Дорошенка 6 березня 1668 року святитель отримав грамоту від Константинопольського патріарха Мефодія ІІІ на Київську кафедру з титулом «митрополит Київський, Галицький і всієї Руси, екзарх Константинопольського престолу, єпископ Білоруський і архімандрит Ліщинський». Грамоту скріпили підписами 18 митрополитів.

Остання спроба об’єднати Київську митрополію в єдине ціле була зроблена після того, як Петро Дорошенко став гетьманом і Лівобережної України. Митрополит Йосиф (Тукальський) також очолив Українську Церкву на обох берегах Дніпра. Він наказав в усіх українських православних церквах не поминати московського царя, як главу держави, а натомість поминати «благочестивого і Богом даного гетьмана Петра». Водночас духовенство Лівобережжя також визнало Йосифа (Нелюбовича-Тукальського) своїм митрополитом.

В січні 1669 року мешканець Києва Ушаков рапортував до Москви, за дорученням київського воєводи Шереметєва, що «в Києві по всіх монастирях і в народі всяких чинів люди митрополита Йосифа (Тукальського) люблять і хочуть, щоб він на митрополії був як перше»

В ті часи загроза для українських земель одночасно надходила з боку Московії, Польщі та Туреччини, кожна з яких прагнула поширити свій вплив на Україну. Гетьман Петро Дорошенко намагався «не розривати стосунки ні з одною із цих держав навіть тоді, коли війна вже висіла на волосині». У справі збереження миру підтримував гетьмана й митрополит Йосиф. Проте він вважав, що зближення з Польщею або з Московським царством безумовно нашкодить Українській Церкві та державі. З цієї причини митрополит Йосиф певний час підтримував плани гетьмана Дорошенка щодо союзу з Туреччиною. Він бачив у цьому менше зло для православної віри й України, а також шлях до можливого здобуття державної самостійності.

Про те, якими були релігійні аспекти передбачуваної угоди з Османською імперією, можна судити за змістом вимог, що висували в ці роки Дорошенко та митрополит Йосиф до Польсько-Литовської держави. На першому місці в них стоїть вимога ліквідувати унію, як це передбачалося умовами Гадяцького договору, «усі уряди та гідності церковні» мають бути передані православним, які оберуть на них кандидатів «хвильовою елекцією від духовних та світських обивателів»… Православній Церкві мають бути повернені всі пожалування православних князів та панів, особливо захоплені єзуїтами маєтки Острозької академії. Для розбору судових справ, в яких були замішані православні священнослужителі, слід було створити особливий духовний орган – суд із православних людей, духовних та світських. Володіння монастирів та церков мають бути звільнені від військових постоїв, а священники – від повинностей. Крім академії у Києві та колегії у Гощі православні мали отримати право заснувати колегію у Могильові, де не могли діяти школи інших сповідань. Володіння православних навчальних закладів також необхідно звільнити від військових постоїв. Православні повинні мати доступ до всіх посад Речі Посполитої. Ці інструкції були складені, очевидно, за активної участі митрополита Йосифа. Навряд чи митрополит та Дорошенко розраховували, що польська влада погодиться на ці вимоги. Швидше в них слід вбачати відображення тієї програми, яку гетьман Дорошенко та митрополит Йосиф розраховували здійснити за підтримки Османської імперії. Але ця думка виявилася хибною. Згодом святитель Йосиф зрозумів це і тому просив гетьмана Дорошенка зректися турецького протекторату.

Не можна оминути увагою і турботу митрополита Йосифа про науку та освіту, зокрема Київську колегію, яка у часи Руїни перебувала у матеріальному занепаді. У своєму листі до ректора він писав, що хоча він і бідний, але віддає свої Стайки (подаровані Дорошенком на його утримання) для підтримки цього осередку науки і духовного просвітництва.

Добрий пастир, сповідник віри, борець за єдність українського Православ’я часів Руїни та полонізації, який заслужив своїм життям любов та повагу духовенства, козацтва, української знаті та простого народу, митрополит Йосиф (Нелюбович-Тукальський)  упокоївся 26 липня 1675 року в Чигиринському Свято-Троїцькому монастирі і був спочатку похований в Чигирині. Після відступу козацько-московських військ з Чигирина у 1678 р. мощі святителя було винесено з палаючого міста і перенесено до Лубенського Мгарського монастиря, де духівник митрополита ієромонах Макарій (Русанович) зложив їх 8 серпня 1678 року в Преображенській дерев’яній церкві. Згодом мощі святителя було перенесено до новозбудованого кам’яного монастирського Преображенського собору і поховано, як зазначається в описі обителі, «на лівій стороні в стіні, у фрамузі такій, в якій з протилежного боку святителя Афанасія Пателарія мощі знаходились. І до обох прочани, що приходили, прикладалися навіть до прибуття в той монастир великого государя імператора Петра I. А за прибуттям своїм у той Лубенський монастир великий монарх зволив вказати Афанасія нагорі тримати, а Йосифа Тукальського з відомих йому причин на тому ж місці засклепити, тому він, Тукальський, і засклеплений в одну цеглину». До речі, згідно історика Є. Є. Голубинського, шанування святителя Афанасія Пателарія було вперше встановлено між 1672 та 1676 саме митрополитом Київським Йосифом (Нелюбовичем-Тукальським).

Далі в описі говориться, що в 1737 р., в період ігуменства у Мгарському монастирі Тимофія (Щербацького), «коли ті цеглини в одному місці самі собою вивалилися, то, розібравши ту стіну, бачили багато з ченців, що мощі Тукальського нетлінні лежать, а зотліла тільки кришка труни, а він лежить у білому клобуку і в жовтій шовковій мантії. Потім з наказу того ж ігумена Тимофія прикритий він, Тукальський, замість кришки надгробною килимом і замурований» У «Київському місяцеслові» на 1797 р. вказувалося, що тіло святителя Йосифа у Мгарському монастирі «дотепер залишається нетлінним». На початку XX століття над могилою митрополита Йосифа був надгробок, прикрашений різьбленим балдахіном, на гробниці було висічено поетичний «Епітафіон», написаний Варлаамом (Ясинським) на смерть митрополита.

Все своє життя митрополит Йосиф присвятив утвердженню православної віри в Україні і вважав, що розквіт Церкви можливий за умови здобуття незалежності Української держави. Дотримуючись канонічного устрою Київської Митрополії, митрополит Йосиф (Нелюбович-Тукальський) дбав про збереження її зв’язку з Константинопольською Матір’ю-Церквою і став останнім митрополитом Київським, який отримав затвердження від Константинопольського патріарха.

Перебуваючи нині в райських оселях, святитель Йосиф молить Господа і Спасителя нашого Ісуса Христа, Якого він полюбив усім своїм серцем ще з дитинства і Якому ревно служив все своє життя, за Україну, яку шанував, як Богом дану йому Вітчизну, за Українську Церкву, яка нині має омріяну ним незалежність, та побожний український народ, який зберіг скарб православної віри завдяки наполегливій духовній праці, подвигам і жертовному служінню своїх благочестивих предків, серед яких святитель Йосиф (Нелюбович-Тукальський) займає відповідне місце! Його ж молитвами, Господи Ісусе Христе Боже наш, помилуй нас!

***

Додаток 2

Праведна Єлизавета (Гулевич)

(короткий життєпис)

Єлизавета Гулевич, відома також як Галшка Гулевичівна, походила з одного з найзаможніших на Волині старовинного українського православного шляхетського роду. Народилася, найвірогідніше, 18 грудня 1575 року в селі Затурці (зараз Луцький район Волинської області) і була наймолодшою серед п’ятьох дітей впливового та заможного шляхтича Василя Гулевича. У хрещенні дівчинка отримала досить поширене на той час ім’я – Єлизавета, яке за польською традицією змінили на Галжбіту чи Галжбету. Саме тому дівчинку почали називати Галшкою.

Василь Гулевич дбав не лише про майбутні статки своїх дітей, а також про їх загальну та духовну освіту. Варто зазначити, що релігійність була ознакою родини Гулевичів. Дід Єлизавети, Федір Гулевич, овдовівши, прийняв чернецтво і був висвячений на єпископа Луцького та Острозького з ім’ям Феодосій. В Луцькому замку він влаштував школу для своїх онуків, де Єлизавета ознайомилася з основами православної віри, граматикою рідної, а також грецької та латинської мов.

У 1594 році Єлизавета вийшла заміж за Христофора Потія. Батько нареченого, Іпатій Потій, був одним із головних ініціаторів Берестейської унії, а згодом став уніатським митрополитом Київським і Галицьким. Завдяки наполегливості Єлизавети їхні батьки погодилися на церковний шлюб, який, втім, відбувся в православній церкві міста Володимира.

Тим часом унія набирала сили і загрожувала витіснити Православ’я з теренів України. Успіху унії сприяло, зокрема, те, що православні, які до неї приєднувалися, отримували низку привілеїв, а також юридичний захист від польського короля нарівні з римо-католиками. Всі з часом починали розуміти, що сповідувати православ’я на рідній землі, щонайменше, невигідно, а часто ще й небезпечно.

Після двох років розміреного і спокійного сімейного життя непроста ситуація в суспільстві спонукає молоде подружжя відстоювати свої права: він – право бути поряд із коханою дружиною і донькою, вона – право на віру, яку отримала змалечку і якої її хочуть позбавити.

Те, яке значення мало для Єлизавети Православ’я, видно з того факту, що вона зуміла переконати свого чоловіка не зраджувати вірі, в якій він був охрещений. І в день, коли сім’я Іпатія Потія мала урочисто приєднатися до уніатської церкви, молоді люди втікають із дому та знаходять прихисток у батька Гулевичівни. Згодом Христофор захворів і невдовзі помер. Сім’я чоловіка звинуватила у смерті Христофора його молоду дружину, яка залишилася з малолітньою донькою Катериною. Не дивлячись на постійний супротив родини Потіїв, котрі встановили опікунство над онукою, Єлизавета охрестила та виховала доньку в Православ’ї, а згодом видала її заміж за православного хорунжого Миколу Млечка, остерігаючись, що родичі чоловіка змусять її доньку вийти заміж за католика.

Втративши батька, залишившись із малою Катериною на руках, потерпаючи від родичів покійного чоловіка, Єлизавета у 1601-1602 роках одружилася вдруге зі Стефаном Лозкою, заможним українським шляхтичем із Берестейщини. Подружжя оселилося у Києві. У них народився син Михайло.

В жовтні 1615 року вона подарувала свою садибу з землями в Києві для заснування нового православного монастиря, школи для дітей та притулку (готелю) для прочан. Ця пожертва зробила можливим відкриття Київської братської школи. Школа була заснована Київським братством для поширення освіти й оборони православної віри. За сприяння святителя Петра Могили у вересні 1632 року в результаті об’єднання Київської братської та Лаврської шкіл було створено Києво-Братську колегію, яка згодом перетворилася на Києво-Могилянську Академію. Відомо, що у старій Києво-Могилянській Академії свято зберігали пам’ять про її засновницю, щороку в день її іменин 22 грудня, тобто в день святої Анни (ім’я Галшка тривалий час трактувалося як Анна), поминали Галшку Гулевичівну.

У дарчій Єлизавета зазначила: «Я, Галшка Гулевичівна, дружина його милості пана Стефана Лозки, будучи здорова тілом і розумом, явно і добровільно усвідомлюю цим листом, що я, живучи постійно в давній святій православній вірі Східної Церкви…, з любові й приязні до братів моїх – народу руського… з давнього часу умислила Церкві Божій добро учинити… Правовірним і благочестивим християнам народу руського в повітах воєводств Київського, Волинського і Брацлавського, станам духовним і світським… сіятельним княжатам, вельможним панам шляхті і всякого іншого звання і стану людям руським. Даю, дарую і записую і відказую, фундую добра мої власнії, дідичні права і вольності шляхетські маючи… власний мій двір із землею, зі всім до того двору і землі правами, пожитками, різними належностями, нічого собі самій, ані нащадкам моїм не зоставляючи”.

Вона також вказує на призначення фундушу: «….. на монастир ставропігійний (незалежний) спільного життя по чину Василія Великого, також і на школу дітям тако шляхетським, яко і міщанським і на всякий інший спосіб богоугодного життя, котрий би слугував … вихованню й подаванню наук учтивих дітям народу християнського … з тим, щоб монастир і школа, і весь чин керувався законом Східної Церкви грецького обряду».

Аналіз дарчої показує, що фундуш призначався братству, члени якого зобов’язувались фундувати школи, учительні монастирі та утримувати учителів і неімущих учнів. Таким і став Київський Братський Богоявленський учительний монастир на дарованій Галшкою землі, історія якого нерозривно пов’язана з історією Києво-Могилянської академії. Київське братство, отримавши притулок, оформилось юридично, вписуючи своїх членів у реєстр із січня 1616 р., а школа під його опікою стає відомою як Київська братська школа.

У тих складних умовах, в яких опинилась українська земля і православ’я на ній, наприкінці XVI-початку XVII століття, коли козацтво на чолі з Сагайдачним захищало православну твердиню в Києві – Печерську Лавру та інші святині по всій Україні, освіта і духовне просвітництво було не менш важливим елементом у захисті православної віри та української ідентичності. І роль Єлизавети Гулевич у цьому важко переоцінити.

Біля 1630 року, переживши смерть другого чоловіка та старшої доньки Катерини, Єлизавета повернулася до Луцька. Хоча дарування київського маєтку є її найвідомішою пожертвою, вона залишалась меценаткою все своє життя. В Луцьку Єлизавета долучилася до діяльності Луцького Хрестовоздвиженського православного братства, регулярно передаючи кошти на його розвиток. Також вона матеріально підтримувала школу, сиротинець і шпиталь.

Померла Єлизавета Гулевич в середині березня (за старим стилем) 1642 року та, за її волею, була похована в крипті Луцької братської церкви. Згідно із заповітом більшість її статків перейшли Луцькому братському монастирю та церкві при ньому. Крім цього, меценатка заповіла певні суми кільком іншим храмам на Волині. Тоді ж її ім’я було внесене для довічного поминання у «Поменик Церкви Брацької Луцької».

У 2012 році була частково відкрита для відвідувачів підземна крипта братського храму, у якій знайшла вічний спочинок праведна Єлизавета Гулевич, українська шляхтянка, сповідниця православної віри, щедра меценатка, яка зробила вагомий внесок у розвиток православного духовного просвітництва та зміцнення віри на українських теренах у непростий для Православ’я час на початку XVII століття. Своїм життям вона послужила Господу Ісусу Христу і Його Святій Церкві, а нині, перебуваючи у небесних оселях, продовжує ревно молитися за наш православний народ і Помісну Українську Церкву в непрості часи нашого церковного і державного становлення. Її ж молитвами укріпи, Боже, народ наш у православній вірі та надихни його любити Святу Православну Церкву так, як любила її праведна Єлизавета Гулевич.

***

Додаток 3

Ікона Пресвятої Богородиці «Вінницька»

Вінницька (Вінницько-Рожецька) ікона – старовинний Подільський образ Божої Матері, про який вперше згадується на початку XVIII століття. Наприкінці ХІХ та на початку ХХ століття іконою зацікавилися місцеві краєзнавці й опублікували в Подільських єпархіальних відомостях кілька присвячених їй досліджень. До наших днів дійшло, щонайменше, два списки цього чудотворного образу, які свідчать про його народне шанування, а також старовинне фото (початок ХХ ст.) самої ікони, оригінал якої, на жаль, було  втрачено впродовж буремних подій ХХ-го століття.

Історія образу безпосередньо пов’язана з існуванням на Вінниччині двох монастирів: Микулинського та Рожецького. Микулинський монастир відомий ще з XVI століття. Він розташовувався на півострові, який омивався річкою Згар та утвореним нею ставком. Тут розташовувалося три храми: Спасо-Преображенський, Успенський та Хрестовоздвиженський. Обитель володіла великим наділом землі, мала свій ліс, лани та сільськогосподарський хутір у Ріжку. Однак у XVII столітті монастир припинив існування через конфлікт місцевого володаря з братією обителі. Остаточно монастир знищили татари, пограбувавши його і спаливши усі будівлі. Сталось це приблизно в середині XVII століття.

Невдовзі відбулася невдала спроба відродити обитель у с. Ріжок, на тому місці, де колись був монастирський сільськогосподарський хутір. Нову сторінку своєї історії обитель перегорнула на початку XVIII століття, коли в Микулинсько-Рожецьких лісах оселились православні черниці, котрі тікали сюди, не бажаючи приймати унію.

Місцеве населення та тодішній володар Микулинець Стефан Кринський поставилися до них із співчуттям. Згодом його племінник, шляхтич Миколай Кринський, подарував землю черницям та у своєму дарчому листі від 17 серпня 1716 року написав наступне: «Надаю на вічні часи громаді монахинь з дванадцяти осіб, яка живе у лісі, над річкою Згаром, поряд із селом Ріжок…наступне право. По-перше, дозволяю тим самим монахиням на мої кошти або, краще сказати, мої витрати звести споруди по їхньому смаку на тому самому місці, де раніше була церква. Дозволяю спорудження келій і будівництво церкви. Даю їм (монахиням) наступний фундуш: мій скарбник повинен буде щорічно давати тим самим монахиням збіжжя…стільки, скільки потрібно буде. Грошима зобов’язуюсь давати (щорічно) не менше кількох десятків золотих». Окрім цього в документі вказувались кордони земельного наділу, право користуватись лісом та багато іншого.

Завдяки підтримці поміщика черниці дуже швидко побудували або відновили колишню Хрестовоздвиженську церкву та келії. На жаль, недовго монастир був православним. Вже на початку 30-х років XVIII століття монахині запрошували до себе на богослужіння уніатських священнослужителів. Приблизно саме в цей час сталась пожежа, під час якої згоріла церква. На попелищі храму черниці віднайшли єдину вцілілу ікону та назвали її «Врятована із пожежі Божа Матір» або  «Рожецька ікона Божої Матері». Це є першим письмовим свідченням про Рожецьку ікону Пресвятої Богородиці.

Вже у 1733 році уніатським офіціалом Жураковським було закладено новий храм. Щойно його почали будувати, микулинському управлінню це чомусь не сподобалось, і вони виступили проти забудови. Тоді монахині перейшли у «Рожецький монастирьок», де облаштували капличку для звершення літургій. У такому стані монастир проіснував недовго. У 1748 році було прийнято рішення про закриття Рожецького монастиря та перехід черниць до Вінницького жіночого монастиря. Ігуменя Вінницької обителі Венедикта Ястремська забрала із храму церковний орнамент і перевела до свого монастиря шістьох черниць. Решта насельниць розійшлись по іншим монастирям або ж повернулись до Ріжка.

Після того, як Поділля було приєднано до Російської імперії, православна влада звернула  увагу на Рожецький монастир. 26 травня 1796 року літинський протоієрей Василій Рогаля-Левицький надав у брацлавську духовну консисторію детальний опис цієї обителі, ознайомившись із котрим, консисторія вирішила, що монастир через матеріальну скруту не здатний існувати самостійно, а тому його потрібно закрити, майно та черниць перевести до Вінницького жіночого монастиря. Виконавцями постанови були призначені благочинний Забузького округу протоієрей Сава Горонович та ігуменя Вінницького монастиря Палладія.

Щодо того, як Рожецька ікона потрапила до Вінниці, існує народне передання та документальні факти. У 1802 році благочинний Іоанн Басарський та депутат Іоанн Кульчицький приїхали в Ріжок, щоб виконати доручення та перевезти майно колишнього монастиря до Вінниці. Селяни з сумом спостерігали за тим, як розбирали стару церкву, а ікони складали на підводу. Але свою давню святиню, Рожецьку ікону, ніхто не хотів віддавати. Люди помістили її у колишній монастирській трапезній. Проте, за кілька днів священник разом із депутатом знову приїхали сюди та потайки забрали ікону. Коли ж люди дізнались про це, то змусили виконавців повернути святиню назад, натомість до Вінницького монастиря було доставлено список шанованого образу Рожецької Божої Матері.

Таким чином, з 1802 року чудотворний образ Рожецької Божої Матері перебував у Вінницькому Благовіщенському жіночому монастирі. Ця обитель розташовувалась у центральній частині міста. Будівля колишніх монастирських келій збереглася й до наших днів. Нині це житловий будинок. У 1845 році було прийнято рішення про перенесення цього монастиря у містечко Браїлів. Разом з іншими святинями Рожецький чудотворний образ також був перенесений на нове місце і до 1891 року перебував у центральному храмі Вінницько-Браїлівського жіночого монастиря. Кіот з нею розміщувався біля передньої колони з лівої сторони. Коли ж 17 жовтня 1888 року царська сім’я врятувалася від катастрофи, що відбулась на залізниці, ігуменя монастиря матінка Мелитина дала обітницю збудувати Олександро-Маріїнську пустинь у селі Ріжок. 30 серпня 1891 року преосвященним Димитрієм було звершено освячення новозбудованого храму. Сюди знову повернулась шанована Рожецька ікона. Протоієрей Іоанн Шипович свого часу зробив детальний опис цього стародавнього образу. «З усіх прикрас та ікон, – писав священник –, які нині знаходяться в Свято-Олександро-Невській церкві, збереглися від стародавнього Рожецького монастиря всього лише дві святині: це ікона, що називається в народі «врятована від пожежі Рожецька Божа Матір», зображена по типу Смоленської ікони Божої Матері, та інша ікона Божої Матері, зображена по типу Казанської Божої Матері. Ікона «врятована з пожежі Рожецька Божа Матір» складається з трьох дерев’яних дощечок, скріплених на зворотному боці двома дерев’яними планками, має вимір півтора аршини довжини і п’ятнадцять вершків ширини. Вона покрита ризою золотої парчі і зберігається в кіоті під склом».

«Цікаво, що планки ретельно оброблені не рубанком, а ножем. Священне зображення зроблено на зеленому фоні. Лик Божої Матері являє нам продовгувате, гарне обличчя; навколо голови сяйво і зверху немає корони. Правою рукою Божа Матір тримає Предвічне Немовля, ліва рука Її покоїться на персах. Немовля правою рукою благословляє, лівою тримає св. Євангеліє; навколо Його голови теж сяйво. Одяг на обох ликах намальований потьмянілою золотистою фарбою. Біля голови Божої Матері звичайним чином написано: MP – , біля голови Немовляти, з лівого боку, IC – XC. Обидва лики підновлені тонким шаром кольору і первісної фарби. Фон і одяг складаються з декількох шарів фарб. В одному з нижніх шарів фарб, з правого боку від зображення голови Божої Матері, можна розрізнити напис грецькими буквами: MAP, а над головою Немовляти VXC. У нижній частині ікони є поглиблення, заповнені фарбою. За поясненням черниць це –  вигорілі під час пожежі місця».

На жаль, після революційних подій 1917 року, коли Церква зазнала нечуваних гонінь з боку атеїстично налаштованої радянської влади, сумна доля спіткала й Рожецьку пустинь. У довоєнний період вона була закрита. Лише під час німецької окупації з 1941 по 1942 роки чернече життя відновилось на короткий термін. За народним переданням, одного разу ігуменя доручила черниці протерти ікону. Остання сумлінно виконала прохання. Після цього намісниця побачила, що образ нібито все одно залишився брудним. Тоді вона викликала монахиню і дорікнула їй за невиконання послуху, на що та відповіла, що вона все виконала. Аби дізнатися, у чому річ, вони підійшли до ікони і побачили, що святиня  вкрилася миром та немовби плаче. Сестри відразу відчули, що наближається щось невідворотне, і тому вирішили полишити обитель та вирушити до Браїлова.

І недарма, бо після відходу черниць у монастирі влаштували засідку підпільники. Коли ж сюди приїхали німецькі солдати, то вартовий із дзвіниці відкрив по них вогонь. Загарбники втекли, але через певний час повернулись та ущент спалили обитель. Про подальшу долю ікони наразі нічого не відомо.  Промислом Божим до нас дійшло дореволюційне фото самої ікони та два її списки. Саме на основі цих відомостей і було реконструйовано цей давній та шанований на Поділлі чудотворний образ.

Донедавна відновлений список Вінницької (Вінницько-Рожецької) ікони Пресвятої Богородиці знаходився у Спасо-Преображенському кафедральному соборі м. Вінниці, а у 2021 році його було передано відродженій вінницькій жіночий обителі на честь Благовіщення Пресвятої Богородиці.

Завантажити