Вшанування обох апостолів в один день – це свідчення, що Церква є не Павлова чи Петрова, а була, є та назавжди буде лише Христовою, – Митрополит Епіфаній

Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія в день пам’яті святих першоверховних апостолів Петра і Павла

Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Сердечно вітаю всіх вас зі святом на честь першоверховних апостолів Петра і Павла!

Нині ми спільно прославляємо пам’ять двох найбільших серед апостолів. І навіть самою цією спільністю свята Церква дає нам важливу настанову.

Настанова ця полягає в тому, що всяка людина, коли щиро прагне пізнати істину, пізнати волю Божу та виконувати її – отримує від Господа на цьому шляху допомогу та підтримку, незалежно від зовнішніх обставин. Ні час навернення, ні зовнішня причина увірування, ні будь-які обставини життєві – рід занять, сімейний стан, наявність багатства та знатність роду, освіта та інше подібне – ніщо не стає перешкодою для людини, коли вона дійсно прагне бути з Богом.

Апостол Петро був юдеєм, належачи до громади підкореної римлянами землі Ізраїля. Савл теж був юдеєм, але за правом користувався римським громадянством, тому і відомий нам більше під римським іменем – Павло. Петро до свого покликання апостольського був простим рибалкою, Павло – глибоко освіченим у законі Мойсеєвому заповзятим фарисеєм. Петро мав дружину, Павло ніколи не був одружений.

Петро був першим з покликаних до апостольства. Савл не належав не лише до числа перших дванадцяти апостолів, але і навіть до числа сімдесяти наступних. В той час, коли Петро вже проповідував про воскресіння Христове з мертвих, Савл був ще найбільш затятим гонителем послідовників цієї проповіді.

Починаючи служіння апостольське, Петро ще певний час вагався, чи слід дотримуватися обмежень Старого Завіту та чи слід спілкуватися з наверненими від язичників. Натомість Павло, який від юності належав до секти фарисеїв, ставши апостолом, свідомо і відкрито проповідував не лише серед юдеїв, але і серед язичників, пояснював різницю між старим законом, даним через Мойсея, і благодаттю, яку подав Христос Спаситель. Петро написав два соборних послання. Павло – чотирнадцять послань.

Отже, навіть з цих фактів ми бачимо, якими різними були сьогодні спільно шановані нами два великих проповідники та будівничих першої Церкви. І сама ця різниця доводить нам, що незалежно від всіх зовнішніх обставин, коли людина справді бажає послужити Богу і ближнім, справді прагне поглибити свою віру, пізнати істину та виконувати волю Господню – вона може здолати на цьому шляху будь-які перешкоди.

Звернімо увагу, дорогі брати і сестри, що попри надзвичайну повагу Церкви як до апостола Петра, так і до апостола Павла, їхнє головне свято вшановується від давнього часу спільно, разом, а не окремо для кожного з них. І це також є спосіб свідчення їхньої рівності перед Богом та Церквою. Це є спосіб засвідчити, що Церква є не Павлова чи Петрова, чи якогось іншого з апостолів, хоча кожен з них стояв у витоків тієї чи іншої першої громади вірних – Церква була, є та назавжди буде лише Христовою. І в ній Петро та Павло, як і всі інші вірні наставники та проповідники істини – лише служителі Іпостасного Слова Божого. Немає серед апостолів князя та раба, начальника і підлеглого, бо всі вони, незалежно від часу покликання та життєвого шляху – служителі одного Христа і Його єдиної Церкви.

У читанні з Другого послання до Коринфян ми чуємо про численні страждання, яких Павло зазнавав протягом свого служіння, про працю, яку він здійснював для розбудови Церкви, про одкровення, яких він був від Бога удостоєний. Чуємо навіть про тілесну неміч, про «жало у плоть», через що апостол постійно мав нагадування, яке допомагало йому боротися зі спокусою гордості.

Чому Павло так багато уваги приділяє переліченню власної праці та досягнень на шляху служіння? Адже і сам він визнає, що говорить про все це ніби у безумстві. Однак і в цьому, і в інших посланнях все одно докладно розповідає про те, що ним було зроблене.

Діє він так не заради того, щоби прославити себе, але заради тих, хто слухав його проповідь та через неї навертався до Христа. Бо одним з головних викликів у його служінні було саме те, що він не належав до числа «канонічних» апостолів. Адже навернувся він до віри лише після П’ятидесятниці, не був серед тих, хто ходив зі Спасителем під час Його земного служіння та навіть на початках був гонителем перших християн.

Саме тому постійно знаходилися ті, хто відкидав справжність його апостольства, особливо противлячись тому радикальному розриву зі старозавітним законом і його фарисейським тлумаченням, противлячись тій відкритості до спілкування з язичниками, які Павло проповідував словами та власним життям. Бажаючи захистити тих, кому він проповідував слово Боже, від цих лжебратів та від спокус, які вони сіяли у молодій Церкві, Павло і перелічує все, зроблене ним.

Перелічує не на похвалу для себе, як для людини, але щоби довести – вчення, яке він проповідує, є істина. Аби довести, що без Божої волі та благословення він, як людина, не міг би здійснити все, що ним було зроблене для Церкви. А тому він, хоча і отримав покликання до апостольства після всіх, є апостолом істинним, і проповідь його – це слово правди.

Тож, дорогі брати і сестри, вшануймо молитвою святих апостолів Петра і Павла, які подають нам, як Церкві Христовій, свідчення, що для всякої людини, незалежно від її попереднього земного шляху, коли вона істинно увірує – шлях до Христа, до пізнання Його і до життя із Ним є відкритий. Святі апостоли Христові Петре і Павле, моліть Бога за нас! Амінь.