Кожен, хто хоче бути добрим трудівником на ниві Христовій, повинен як на взірець звертати свою увагу на святителя Іоана Золотоустого, – Митрополит Епіфаній

Проповідь Предстоятеля після Божественної літургії з нагоди актового дня Львівської православної богословської академії

Ваше Високопреосвященство, дорогий владико митрополит Димитрій! Дорогі владики! Всечесний отче ректоре Академії! Шановні професори, викладачі та студенти! Всечесні отці, братія монастиря, дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Найперше хочу сердечно привітати академічну спільноту та монастирську братію з храмовим святом та актовим днем. Сьогодні Церква вшановує святителя Іоана Золотоустого – одного з найвидатніших отців і вчителів, винятково талановитого проповідника, богослова, ієрарха і подвижника, сповідника істини, який багато постраждав за відданість правді.

Присвята академічного храму і самої цієї духовної школи саме вшануванню пам’яті Іоана Золотоустого – вагомий символ і спонукання для тих, хто тут навчає і навчається. Бо і в наш час, як і в часи життя святителя, правдиве служіння Церкві потребує укорінення в щирій вірі, наполегливої праці над собою, примноження богословського пізнання, потребує молитовності та аскези, потребує відкритості до потреб народу Божого, мудрості в тому, щоби не бути ані надміру поблажливим до немочі грішників, ані надміру суворим у покараннях для них. Святий Іоан є навіки прикладом саме такого досконалого пастиря. Тож кожен, хто хоче бути добрим служителем Божого слова та трудівником на ниві Христовій, неодмінно повинен звертати свою увагу на цей взірець.

Велике і духовно відповідальне є служіння священника та архієрея. Сам Іоан Золотоустий, як ми добре знаємо, всіляко намагався уникнути того, щоби бути поставленим на пресвітера. А єпископом він став взагалі проти своєї волі, прийнявши престол у столиці імперії, у Константинополі, лише через смирення перед волею Божою.

Кожен, хто навчається у духовних школах, неодмінно звертається до відомого твору Золотоустого святителя – до «Шести слів про священство». В них розкривається вся глибина та відповідальність покликання бути священником. Адже саме священник силою благодаті Божої звершує те, що не лише самій людині за її природою не є можливим, але до чого не здатні навіть ангели. Однак заради виконання покликання від Бога, заради блага ближніх та задля допомоги їм на шляху спасіння ті, на кого покладено руки і хто прийняв дар священства, мають виконувати таке особливе служіння. Виконувати навіть усвідомлюючи і свою неміч людську, і негідність через особисті гріхи. Виконувати так само віддано, як це робив святий Іоан.

Для нашої Помісної Церкви, окрім всього іншого, з чим пов’язане ім’я та служіння Золотоустого святителя, особливо актуальним і визначним є приклад того, як він був несправедливо осуджений зібранням ієрархів церковних, був вигнаний з кафедри, був оголошений позбавленим сану та підданий засланню. Борючись за утвердження правди, святитель був змушений терпіти гоніння від сильних світу цього та зневагу від братів-ієрархів. Як нині є патріархи та Церкви, які відкидають нашу гідність автокефальної Церкви України та навіть відмовляють нам у тому, що наші архієреї та священники справді мають сан церковний, так було і в час життя святого Іоана, якого багато ієрархів-сучасників навіть порівнювали з Іудою.

Але Господь, як ми знаємо, гордим противиться, а смиренним дає благодать. Всі, хто ганьбив і гнав святителя Іоана, самі навіки зазнали через це ганьби. А вигнаний з кафедри та фальшиво позбавлений сану ієрарх був прославлений навіки Богом і Церквою, як один з найбільших вчителів та служителів.

Тож і ми, дорогі владики, отці, брати і сестри, не маємо жодної підстави відступити від правди чи схилитися перед тими, хто зневажає нашу Помісну Церкву. Неодмінно прийде час, і супротивники наші будуть викриті та посоромлені, як були викриті та посоромлені і супротивники святого Іоана, а всі неправдиві московські анафеми повернуться і впадуть на тих, хто досі проголошує їх.

Хочу подякувати владиці Димитрію та отцю-ректору за запрошення очолити в цей урочистий день богослужіння та святкування актового дня, особливо зважаючи на певну круглу дату, яка має безпосередній зв’язок з Львівською православною богословською академією. Наша Київська академія хоча інституційно не продовжує ту Братську школу і Могилянську академію, які прославилися плідною працею у 17 та 18 століттях, бо буремні події нашої історії не раз переривали церковне шкільництво у Києві. Однак ми з гідністю та відповідальністю є спадкоємцями та продовжувачами богословської школи, заснованої Київським братством та розвиненої святителем Петром Могилою.

Однак наша столична школа все ж є історичною молодшою сестрою іншої школи – школи львівської. 440 років тому Львівське братство започаткувало свою регулярну школу, поклавши початок розвитку системного православного шкільництва не лише для Київської Митрополії, але і для цілої цієї частини Європи – від Молдови та Валахії на півдні аж до Литви і Московії на півночі. Тож хочу сердечно привітати Львівську православну богословську академію, її професорів, викладачів, студентів та випускників зі святом. Адже ваша школа так само, як і Київська, не є інституційно тією ж, яка була заснована у давній час, однак і вона теж продовжує традицію, яка уперше в нашій Церкві була закладена і розвивалася саме у Львові.

Ми згадуємо 440-ліття Львівської братської школи ще й тому, що ця цифра нагадує нам про важливу правду історії, яку дехто хотів би замовчати чи забути. Правда ця полягає в тому, що Православна Церква в Галицькому краї загалом і тут, у Львові, зокрема – не щось чужорідне чи тим більше вороже для української ідентичності. Стародавня Галицька Митрополія та православна історична Львівська єпархія є наріжними каменями нашої сучасної Православної Церкви України не меншою мірою, ніж Митрополія Київська. Тут, у Львові, у 16 та 17 століттях був один з провідних центрів боротьби за православну віру та розвитку української ідентичності. І тому цілком природньо, що у 1989-1990 роках саме звідси розпочався відлік нової доби українського православ’я – доби утвердження нашої Церкви як автокефальної та помісної.

Тож згадуючи львівських православних ієрархів минулого, вшановуючи сьогодні пам’ять про Львівське Успенське братство, про його школу та її видатних вчителів та вихованців, ми твердо свідчимо, що і в умовах нового часу та в нову історичну епоху ми будемо, попри всі виклики, свідчити про нашу православну віру та служити Богу, Його Святій Церкві та нашому народу на Галицькій землі, як це робили і наші попередники у століття минулі.

Дорогий владико митрополите Димитрію! Сьогодні, окрім згаданих святкових нагод, є ще одна, яка є особливим приводом, щоби привітати Вас не лише як правлячого архієрея та духовного опікуна цієї Академії, але і особисто Вас як нашого брата і співслужителя. Сьогодні виповнилося 55 років від Вашого дня народження. Як Предстоятель я особисто, а також і всі ми, хто зібрався тут, – і переконаний, що також і всі, хто не міг бути нині у Львові, але хто знає Вас, щиро цінує і поважає Вашу працю для Церкви і України, – всі ми вітаємо Вас і зичимо многих і благословенних літ життя та архіпастирського служіння, примноження сил духовних та тілесних, міцного здоров’я та плідної праці та науковій і пастирській ниві.

Серед архієреїв нашої Помісної Церкви Ви, дорогий владико, по праву маєте пошану серед перших. Ваш особистий внесок у розбудову богословської освіти та шкільництва, у розбудову та утвердження загалом нашої Помісної Церкви, церковно-дипломатична праця, плідне служіння спочатку на Київщині, а від 2010 року на Львівщині – все це по праву заслуговує на нашу вдячність. Тож прийміть у цей святковий день наші щирі вітання. І нехай попереду у Вас будуть нові досягнення, ще більші, ніж попередні – на славу Божу, для добра Церкви та на користь для пастирів та вірних, які перебувають під Вашою опікою. Многії літа, дорогий владико! І – віват, Академія!