Ніхто не має монополії на християнську ідентичність і цим спростовується вчення «русского міра», що російська релігійна традиція має якесь виняткове значення в Церкві, – Митрополит Епіфаній

Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія у двадцять першу неділю після П’ятидесятниці

Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Уривок з Послання апостола Павла до Галатів, який Церква нині подає нам для настанови, торкається теми, яка є однією з провідних для цього апостола і до якої він часто повертається: як взаємопов’язані між собою старозавітній закон і євангельська віра?

Для першої церковної громади це питання було одним з найбільш нагальних. Адже тим, хто увірував у Господа Ісуса, як у Месію-Христа, належало зрозуміти, ким є вони як громада. Чи вони є послідовниками попередньої юдейської традиції та лише новим напрямком тлумачень в ній, як були фарисеї, садукеї, зилоти, єсеї та інші релігійні школи? Чи насправді вони вже вийшли за межі Старого Завіту і є новою спільнотою?

Сам Господь Ісус Христос за плоттю належав до юдеїв і свідчив, як записано в Євангелії від Матфея: «Я посланий лише до загиблих овець дому Ізраїлевого»   (Мф. 15:24). Юдеями за сповіданням були і перші учні Христові, і ті, хто слухав Його проповідь серед народу. Саме з них складалася перша громада Церкви у Єрусалимі, на яку в день П’ятидесятниці зійшов Святий Дух.

Але хоча Спаситель почав Своє служіння саме серед того народу, якому було від Бога дано закон і до якого посилалися пророки, який зберігав обітниці про прихід Месії, – сам Він в жодному разі не обмежує призначення Євангелія лише одним народом. «Й інших овець маю – свідчить Христос – які не з цього двору, [тобто не з дітей Ізраїля] і тих Мені треба привести; і голос Мій почують, і буде одне стадо і один Пастир» (Ін. 10:16).

В часи земного життя Спасителя юдеї жили не лише у своїй землі, але через різні історичні обставини розселялися далеко поза її межі в країнах Азії, в Середземномор’ї, у північній Африці та південній Європі. Вони були розсіяні серед багатьох народів язичницьких, часто переймаючи в побуті їхню мову та навіть певні культурні звички, однак зберігаючи свою віру і релігійну традицію.

Саме до таких юдеїв у розсіянні найперше приходили з проповіддю апостоли на початку зростання громади Церкви. Прикладом цього стали міста Малої Азії, найбільшим з яких була Антиохія – один з провідних політичних і торгівельних центрів стародавнього світу. І саме тут християнська проповідь зіткнулася з викликом, про який ми сказали раніше.

З одного боку хоча частина юдеїв приймала євангельську проповідь та вірила в Господа Ісуса Христа, інша частина вперто відкидала свідчення апостолів так само, як відкидали Христа законники з Синедріону в Єрусалимі. Натомість до слів Євангелія прислуховувалися язичники, особливо ті, хто, подібно до згадуваного у Писанні римського сотника, що просив Христа зцілити його раба, були прихильними до єдинобожжя та цікавилися старозавітнім законом.

Серед цих останніх стало з’являтися все більше й більше тих, хто, почувши проповідь про Христа, про Його смерть і воскресіння, щиро приймали її. Тож провідникам першої церковної громади належало дати відповідь: чи необхідно тим, хто навертається від язичництва до Христа ставати юдеями, приймати правила і звичаї старозавітної громади, аби бути в Церкві Христовій?

Багато хто з провідних наставників першої громади Церкви, навіть сам апостол Петро, хоча спочатку стали проповідувати і язичникам, а не лише юдеям, та приймати їх до громади, згодом, під впливом інших, які прагнули зберігати всі правила та звичаї юдейські, зокрема ті, які забороняли побутове спілкування з язичниками, – стали віддалятися від новонавернених, доки вони не приймуть закон Мойсеїв. Проти цього рішуче повстав апостол Павло, хоча сам раніше був переконаним фарисеєм та навіть гонителем Церкви.

Він викривав апостола Петра та інших за те, що називав «лицемірством». Саме цьому присвячені слова, які передає нам друга глава його Послання до Галатів: «Коли ж прийшов Петро до Антиохії, то я особисто протистав йому, бо він заслуговував на нарікання. Бо до прибуття деяких від Якова він їв разом із язичниками; а коли ті прийшли, він почав таїтися та відсторонятися, по­боюючись обрізаних. Разом з ним лицемірили й інші юдеї, так що навіть Варнава пристав до лицемірства їхнього. А коли я побачив, що вони діють неправдиво щодо істини євангельської, я сказав Петрові перед усіма: якщо ти, будучи юдеєм, живеш по-язичеськи, а не по-юдейськи, то навіщо примушуєш язичників жити по-юдейськи? Ми за природою юдеї, а не грішники з язичників. Однак, дізнавшись, що людина виправдовується не ділами закону, а тільки вірою в Ісуса Христа, i ми увірували в Христа Ісуса, щоб виправдатися вірою в Христа Ісуса, а не ділами закону; бо ділами закону не виправдається ніяка плоть» (Гал 2:11-16).

Тож почуті нами, дорогі брати і сестри, апостольські слова нагадують, що Церква Христова відкрита для всіх і умовою приналежності до неї є лише щира віра в Сина Божого. Незалежно від того, яким було попереднє життя людини, до якого народу вона належить, яку культуру має, яким є її суспільний статус і матеріальний стан, тощо – незалежно від усіх зовнішніх ознак, за якими люди розрізняються у світі цьому, кожен, хто увірує в Господа Ісуса Христа і щиро приймає Його Євангеліє, може стати членом Його Церкви.

Відтак ніякий народ і ніяка культура не мають монополії на християнську ідентичність. І цим ясно спростовується основне переконання послідовників вчення «русского міра», що російська культура, історія та релігійна традиція має якесь виняткове значення в Церкві. Такі переконання є тим самим лицемірством, яким було лицемірство, що його викривав серед перших християн апостол Павло.

Тож нині ті, хто віддаляються від спілкування і єдності Церкви під приводом захисту традицій «русского міра», хто розриває спілкування зі Вселенським Патріархатом, хто відкидає Православну Церкву України тому, що так робить Москва – вони чинять гріх лицемірства, який апостол Павло ясно викриває і засуджує. Бо вони тепер так само, як лицеміри апостольського часу, спасительне значення віри в Господа Ісуса Христа, Який є відритим для всіх, підміняють власним старим законництвом.

«Якщо ж ми, шукаючи виправдання у Христi, самі виявилися грішниками, то невже Христос є служитель гріха? Аж ніяк!» (Гал. 2:17) – свідчить апостол Павло. Господь відритий для всіх і ніщо з минулого не може перешкодити стати християнами тим, хто увірував в Нього. Однак увійшовши в Церкву, всяка людина має перемінитися і відкидати все гріховне. А якщо вона хоче зберегти це старе і гріховне навіть у Церкві, то такі її переконання є помилковими. Бо сама належність до Церкви не може нікого виправдовувати у гріхах, адже Христос – не служитель гріха, але Той, Хто осуджує і викриває гріх та допомагає грішникам звільнитися від нього.

Нехай же Господь, який у давнину через свідчення апостола Павла допоміг апостолу Петру та іншим з першої Церкви звільнитися від спокуси лицемірного законництва юдейського, допоможе і у наш час тим, хто підпав під спокусу лицемірного законництва «русского міра», звільнитися від неї та утвердить єдність Церкви Своєї на твердому камені істинної віри. Амінь.