Слово Предстоятеля на Першому воєнному форумі капеланів

Христос воскрес!
Сердечно вітаю вас у духовному центрі нашої помісної Православної Церкви України – Михайлівському Золотоверхому монастирі. Драматична історія цього святого місця, його знищення безбожниками та відродження, його особлива роль в подіях Помаранчевої революції та Революції гідності, його нинішнє загальноцерковне значення, яке нагадує нам також про драматичні події  XVII століття, коли тут був центр відродженої Київської Митрополії – все це, серед багатьох інших фактів, є живим свідченням того, наскільки тісно переплетена доля нашої Церкви і нашого народу.

Наша Церква є Церквою українського народу, розділяє з ним його історичний шлях, служить його духовним потребам, спонукає його бути вірним Євангелію. Бути вірним тому християнському способу життя і розвитку, який був обраний нашими предками ще тисячоліття тому та втілений через Хрещення України-Руси. І саме тому для нашої Церкви є абсолютно органічнім капеланське служінняв Силах оборони України, служіння серед усіх тих, хто захищає від російської агресії наше сьогодення і наше майбутнє.

Десятиліття вавилонського полону державного атеїзму особливо відзначалися тим, що Церква штучно і насильно була виключена зі сфери взаємодії з суспільством, з освітніх процесів, повністю була вигнана з війська. Навіть відновлення незалежності України, надавши загалом свободу для розвитку церковного життя, не стало реальним поворотним моментом для відновлення співпраці між армією і Церквою.

Всі ви добре знаєте, що роками ця співпраця була не лише обмеженою зовнішніми факторами, але і значною мірою зосереджена в руках Московського патріархату. Лише страшні події росіської агресії, явний напад «русского міра» на нас з відкритим наміром знищення української державності та української ідентичності, змусили почати принципово переглянути цей недобрий стан речей.

Початки нашого капеланського служіння для захисників України у нових обставинах значною мірою мали волонтерську, добровольчу основу. Але саме життя вимагало і продовжує вимагати упорядкування як цього служіння, так і його зовнішніх умов, ствердження структури, законодавчого і соціального забезпечення умов праці, вироблення практики.

Нинішній форум покликаний певною мірою як підбити підсумки всього того, що було зроблене, так і допомогти знайти кращі відповіді на ті численні проблемні питання, які залишаються. Ми як Церква не можемо допустити перегляду тих добрих досягнень, які вже має капеланське служіння, не можемо дозволити старим поглядам атеїстичного періоду перетворити його зі служіння саме священника у війську на якийсь осучаснений варіант замполіта радянської армії.

Капелан – це в першу чергу священник Церкви. Так, ваше служіння має виняткові особливості, бо здійснюється у виняткових обставинах. Але це все одно служіння священника, це є церковне, духовне служіння. Ми боролися і будемо боротися за те, щоби саме таке розуміння капеланства було в основі церковно-державної взаємодії у цій сфері. Обмін досвідом, ваші обговорення, вироблення конкретних пропозицій для їхнього подальшого втілення – це також одне із завдань форуму.

Дорогі наші капелани! Від себе особисто та від повноти нашої помісної Православної Церкви сердечно дякую кожному з вас за працю, за служіння, за жертовність. Без наших новітніх героїв-захисників вже не було би України. А без вас, наших капеланів, важко уявити собі нову українську армію. Надзвичайно багато зроблено вами за ці страшні роки війни. Але чимало викликів потребують нашої спільної відповіді.

Тож бажаю вам Божого благословення у праці, успіху, плідних обговорень та конструктивних пропозицій і рішень. Слава Господу нашому Ісусу Христу! Слава вам – нашим українським капеланам! І слава нашим захисникам! Слава Україні! Христос воскрес!