Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія в день свята перенесення мощей преподобного Феодосія Печерського

Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Сьогодні ми урочисто відзначаємо перенесення мощей преподобного отця нашого Феодосія Києво-Печерського, а завтра – Успіння Пресвятої Богородиці. Обидва цих спогади пов’язані нібито зі смертю. Бо мощі – це слов’янське слово, яке позначає тіло померлої людини, тілесні рештки. А слово «Успіння» ми вживаємо для означення завершення земного шляху Пресвятої Богородиці.

То хіба не праві ті, хто дорікають християнам, що наша віра зосереджена на смерті, на скорботі та плачу? І цьому протиставляють різноманітні насолоди й задоволення пристрастей як нібито прояви «справжнього життя».

Дійсно, навіть головний символ і знак, священний для християн, є Хрест – знаряддя страти і смерті. А дні пам’яті святих пов’язані найчастіше саме з днем їхнього упокоєння. Однак хіба це означає, що християнство – релігія смерті, як про неї кажуть супротивники?

Зовсім ні!

Безперечно, що сучасний світ не любить і не бажає нагадувань про смертність людини. І хоча кожен з нас, починаючи з дитячого віку, через споглядання навколишньої дійсності усвідомлює, що смерть існує, що вона невідворотна – ми свідомо чи несвідомо бажаємо відсторонитися від цієї істини. Люди бачать смерть інших, але живуть так, ніби саме їх вона не торкнеться. Навіть у глибокій старості чи у невиліковних хворобах вважається чимось образливим, некультурним говорити з людиною про наближення смерті. Тим більше про завершення життєвого шляху не хочуть думати молоді та тілесно здорові.

Але таким ставленням люди нагадують дітей, котрі заплющують очі та думають, що їх вже ніхто не бачить – бо вони самі не бачать інших. Сини віку цього називають «життєлюбністю» круговерть насолод і задоволення пристрастей, хоча насправді в сутності своїй таке ставлення більше нагадує відомі у Середньовіччі бенкети під час чуми. Гасло їхнє, про яке нагадує і апостол Павло у Першому Посланні до Коринфян: «Будемо їсти й пити, бо завтра помремо!» (1 Кор. 15:32).

Християнство нагадує про смерть не тому, що зосереджене на ній, на скорботі та плачу, не тому, що відкидає радість, але тому, що за смертю настає не пустота і небуття, а вічність. Смерть – лише перехід від тимчасового життя до вічного, і від того, як ми живемо тут, справді залежить – яку вічність ми обираємо.

В книзі Премудрості Ісуса, сина Сирахового, сказано: «У всіх ділах твоїх пам’ятай про кінець твій, і повік не згрішиш» (Сир. 7:39). Сказано так не заради постійного плачу та скорботи, з якими у нас справедливо ототожнюється смерть, але заради усвідомлення відповідальності за час життя.

Уявімо собі, що нам стало відомим про близьке завершення нашого шляху. Чи будемо ми прагнути у ці останні дні й години набувати майно і багатства? Чи будемо добиватися влади та могутності? Чи витратимо ці останні миті на марноту? Якщо могила – кінець усього, якщо за гробом – пустота і небуття, як про це думають невіруючі, тоді можливо так би і чинили, бажаючи в останні миті ще вхопитися за принади світу цього. Але коли ми віримо в Бога, то знаємо, що за гробом є інше життя, що хоча тілесно людина помирає, душею всі ми – безсмертні. І більше того – знаємо, що навіть тілесно у останній великий день історії, коли Син Божий прийде у славі судити живих і мертвих, всі ми воскреснемо, оживемо в оновленому для вічності тілі.

Безсмертя душі та наше майбутнє воскресіння є такою самою об’єктивною реальністю, як і сонце над нашою головою чи земля під ногами. «Бо як смерть через людину, – засвідчує апостол Павло у Першому Посланні до Коринфян – так через людину i воскресіння мертвих. Як в Адамі всі вмирають, так у Христі всі оживуть» (1 Кор. 15:21-22).

Тому наше християнське нагадування про смерть походить не від зневіри, безнадії чи невміння радіти життю – зовсім ні! Навпаки – воно пов’язане з усвідомленням цінності кожної життєвої миті. Бо кожен день, година і хвилина, прожиті нами, є неповторними, але зроблене нами в цей час має вічну ціну.

«Дні віку нашого – сімдесят літ, а як при силі – вісімдесят літ, і найкраща пора їх – труд і хвороби: час швидко минає, і ми зникаємо» (Пс. 89:10) – такими словами узагальнює Псалмоспівець досвід людства. Але саме у ці порівняно короткі роки ми визначаємо – якою буде наша вічність.

Кожен день нашого життя можна уподібнити дорогоцінному діаманту. Якщо ми розуміємо його вартість – то будемо оберігати такий скарб, не розміняємо його на дрібнички, не викинемо в сміття. Але якщо не розуміємо ціни діаманту – то хіба не будемо готові віддати його за безцінь, особливо коли хтось хитрістю буде виманювати його у нас, применшуючи значення того, що маємо ми, і перебільшуючи те, що цей лукавий може дати нам на заміну?

Диявол виманює у нас дар Божий, вічне життя, пропонуючи на заміну їжу й пиття, гроші та насолоди. Лукавий уподібнюється тим європейським купцям, які у давнину привозили в далекі країни блискучі скляні буси та інший подібний дріб’язок і на нього вимінювали у тубільців золото чи інші коштовні речі. Так само він пропонує людині блискучий дріб’язок насолод, за який викрадає наше вічне життя, обертаючи нас на своїх рабів у віці цьому і прирікаючи до вічного страждання – у майбутньому.

Церква нагадує нам про смертність для того, щоби ми пам’ятали про відповідальність нашу, про дорогоцінність кожної миті життя. Щоби розрізняли скарби добрих діл, які можемо і повинні примножувати, від блискучої, але смертельно небезпечної марноти гріхів.

Справді, Хрест є знаряддям смерті – але він же є і знаменом перемоги над нею. Так, ми часто вшановуємо святих саме у дні їхнього упокоєння. Але головне наше свято є Воскресіння Христове, яке нагадує нам про перемогу Сина Божого над самою смертю. І навіть пошаною днів смерті святих ми насправді стверджуємо їхню перемогу над смертю, їхнє народження для блаженного життя вічного. Поклоняючись їхнім мощам ми віддаємо шану не мертвому тілу, але особі, яка це тіло справді перетворила на храм Духа Святого. Тож як ми шануємо храм незалежно від того, звершується в ньому зараз богослужіння чи ні – так ми шануємо і тіла померлих святих, хоча душі і полишили їх.

Тож, дорогі брати і сестри, пам’ятаймо про те, що і наше життя раніше чи пізніше завершиться. Але пам’ять про це нехай буде нам не приводом для розпачу, а спонуканням цінувати кожен день життя, щоби кожну мить його наповнювати вічним змістом, виконуючи заповіді Божі, примножуючи добрі діла та стяжаючи благодать Духа Святого.

Амінь.