Коли ми перебуваємо через Церкву в містичній духовній єдності один з одним та з Христом, тоді можемо повною мірою зростати у особистій вірі, – Митрополит Епіфаній

Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія у другу неділю після Пасхи

Дорогі брати і сестри! Христос воскрес!

Сьогодні, в другу пасхальну неділю, з книги Діянь святих апостолів ми чуємо розповідь про перший час буття Церкви. Чим цей час був відзначений?

Писання подає нам такі головні ознаки: спільне зібрання вірних у храмі, до яких ніхто зі сторонніх не наважувався долучатися; звершення через апостолів чудес і знамень, зокрема – зцілення хворих та біснуватих; заздрість та гоніння зі сторони начальників народу, які наказують ув’язнити апостолів; чудесне звільнення з ув’язнення, здійснене ангелом, та повернення апостолів до відкритої проповіді.

Всі ці ознаки є не лише історичним описом стародавніх подій, але також дають нам настанови для нашого власного духовного життя.

І найперша з настанов є та, що від початку Церква живе як зібрання вірних. Христос, виходячи на проповідь, кличе бути разом з Ним громаду – дванадцять учнів-апостолів, а потім ще сімдесят. Після Свого воскресіння з мертвих Спаситель також являє Себе зібранню апостолів, а потім, перед Вознесінням – більшій громаді.

В очікуванні П’ятидесятниці апостоли та учні збираються разом на молитву та у Сіонській горниці разом отримують дар Святого Духа. І ось нині ми з книги Діянь чуємо свідчення, що ставши Церквою Нового Завіту, сповнившись Духа Святого, вірні продовжують збиратися разом.

Бо саме такою є природа Церкви. Сама ця назва – «Церква», «Екклесія» – в перекладі з грецької мови означає «зібрання покликаних». Отже, як з цього свідчення, яке ми нині чуємо з книги Діянь, так і з багатьох інших ми можемо переконатися, що від початку християнська віра передбачає не лише особисте прийняття істини Євангелія, особисте навернення, але також передбачає сповідання цієї істини разом з іншими вірними. Передбачає спільну молитву з ними, спільне поглиблення пізнання вчення та здійснення вивченого у практичних справах.

Тому глибоко помиляються люди, хто вважає, що Церква не є потрібною для спасіння, для пізнання істини, але нібито достатньо того, що в самій душі людини або у її свідомості є певне відчуття спілкування з Богом. Такі люди люблять казати: «Бог у мене в душі, а Церква мені не потрібна».

Дійсно, Писання свідчить, що Боже Царство є всередині нас (Лк. 17:21). Однак наш особистий внутрішній зв’язок із Богом, наша особиста віра ні в якому разі не можуть бути підставою для заперечення або відкинення Церкви. Навпаки – лише тоді, коли наша віра і наше духовне життя відповідають тій істині, яку свідчить від початку Церква, коли ми перебуваємо через Церкву в містичній духовній єдності один з одним та з Христом, як нашим Главою, утворюючи єдине тіло Церкви – тільки тоді ми можемо повною мірою зростати і зміцнюватися у нашій особистій вірі. Тільки тоді ми можемо бути захищені від помилок та виправляти їх, можемо отримувати вірне розв’язання наших сумнівів, які неодмінно виникають у кожного, хто йде шляхом віри.

Сьогодні Церква згадує приклад оновлення віри апостола Фоми. Він не бажав довіряти свідченню інших апостолів про те, що Господь Ісус Христос воістину воскрес з мертвих. Тому Спаситель явився у зібранні апостолів, коли там був також і Фома, і перед усіма ними знову засвідчив Своє воскресіння.

Цей приклад доводить, що навіть людина справді щира у своїй вірі, коли вона є одна і покладається лише на саму себе, то може помилятися, як помилявся Фома, не довіряючи свідченню інших братів. І саме тому Син Божий доручив істину не окремо комусь з учнів – ані Петру, як першому серед тих, хто сповідував свою віру в Месію; ані Іоану, як улюбленому учневі, який один залишився з Ним до смерті на хресті; ані глибоко освіченому в законі Мойсеєвому Якову, Своєму братові через Йосифа Обручника та першому єпископу громади Єрусалима; ані комусь іншому одному – але вручив істину всій громаді Церкви Своєї, церковній повноті. Щоби навіть тоді, коли особиста віра одного з учнів зазнаватиме випробувань або коли як людина учень буде в чомусь помилятися – це не похитнуло віри Церкви та не спотворювало істинного вчення. Бо саме так сумнів Фоми не похитнув віру у воскресіння, але навпаки – лише сприяв кращому свідченню того, що Христос справді воскрес.

Також, дорогі брати і сестри, з книги Діянь ми бачимо, що одним з проявів живої віри були численні зцілення. Не лише апостоли зціляли хворих та виганяли бісів, але навіть коли тінь Петра падала на когось, хто з вірою чекав від Бога милості – то і такі, як чуємо, зцілялися.

Для ствердження серед народу віри Бог дав апостолам надзвичайний дар, щоби через чудеса, через зцілення, через знамення, люди, які шукають відповіді на свої духовні питання, могли переконатися, що вчення апостольське є не новою людською філософією, не новою сектою, але справді є істиною. Тією істиною, яка прийнята апостолами від Бога і саме тому засвідчена божественною силою. Навіть коли начальники народу ув’язнюють апостолів – Бог являє нове чудо, посилає ангела звільнити їх, щоби вони продовжили проповідь та свідчення правди.

Однак через цей приклад ми, дорогі брати і сестри, отримуємо ще один урок. Багато з тих, хто серед народу шукає істину, отримують від апостолів настанову, підкріплену знаменнями та чудесами, і тому більш усвідомлено вірують в Христа. Але релігійні провідники з Синедріону, а особливо сектанти садукеї, які принципово заперечували можливість воскресіння мертвих, і до яких належали первосвященики Анна та Кайяфа – відкидають засвідчену апостолами істину. Вони не лише не бажають слухати проповідь апостолів, але навпаки – всіляко перешкоджають їм, піднімають проти них гоніння.

Давайте, дорогі брати і сестри, поміркуємо. Хіба Христос не міг би явитися перед Синедріоном після воскресіння Свого так само, як явився серед апостолів? Хіба не міг би первосвященику сказати, як сказав Фомі: «Не будь невірним, але вірним» (Ін. 20:27)? Для Сина Божого немає нічого неможливого. Але Господь не здійснює для Синедріону того, що Він здійснив для Фоми й інших апостолів. Чому?

Не здійснює тому, що Він навертає до віри людину силою істини слова Божого, а не силою емоційних вражень від чудес. Чудеса і знамення – це плід віри, її вияв та спосіб ствердження, але не її основа та початок. Згадайте притчу Спасителя про багача та Лазаря: праотець Авраам говорить, що брати безумного багача повинні найперше слухати слово Мойсея та пророків, а не чекати, аби воскреслий з мертвих їм дав настанову. Бо, каже притча, «якщо Мойсея і пророків не слухають, то хоч би хто і з мертвих воскрес, не повірять» (Лк. 16:31).

Отже, дорогі брати і сестри, знамення і чудеса Бог являє тим, хто вже увірував, хто відкритий до пізнання істини, хто щиро прагне її. Таким Бог являє Себе, як явився Він Фомі, щоби зміцнити в них ту віру, початок та основу якої вони вже мають. А хто відкидає віру істинну, сповіщену Богом Церкві, але вірить лише собі та в свої власні уявлення, як вірили члени синедріону та садукеї – таким Бог не являє ані чудес, ані знамень, бо вони і так вже «своїми очима дивляться, і не бачать; своїми вухами чують, і не розуміють» (Мк. 4:12).

Тож, дорогі брати і сестри, маємо з почутого зробити висновок, що для нашого спасіння ми повинні твердо триматися тієї віри, яку нам сповіщає Церква Христова, зберігати єдність та однодумність з нашими одновірцями для того, щоби зміцнювати свою власну віру та за потреби – виправляти і оновлювати її, як виправився і оновився апостол Фома. І коли будемо мати таку живу правдиву віру, тоді від Бога будемо мати її ствердження через явні свідчення та знамення, які будуть нам допомагати та нас стверджувати, а невірних – викривати. Амінь.