Слово ігумена афонського монастиря Есфігмен архімандрита Варфоломія в Успенському соборі Лаври

Блаженніший Миτροполите Київський і всієї України пане Епіфаніє, улюблені отці та браття!

Із глибоким трепетом та священною вдячністю ми молитовно вшановуємо сьогодні пам’ять великого отця Церкви – преподобного Антонія Печерського. Ми не просто вшановуємо святого з минулого, а стоїмо перед постаттю, яка визначила сьогодення та майбутнє цілого народу. Хто такий був святий Антоній?

Людина смиренна. Душа, що прагнула Бога. І все ж – ця людина стала фундаментом. Стала початком. Стала корінням. Юний Антипа – так звали преподобного до прийняття чернецтва – рано відчув прагнення до тиші (ісихії) та побажав присвятити себе Богові. Він вирушив із Київської землі з метою здобути особистий досвід чернечого життя. Головними зупинками у паломництві мирянина Антипи були Константинополь та чернеча республіка Святої Гори. На Афон він прибув на початку XI століття та відвідав великі гуртожитні монастирі. Там він на власні очі з благоговінням споглядав хвалебний спосіб життя ченців, який називають ангельським житієм.

Там, у монастирі свого постригу – Священній обителі Есфігмен – він навчився мовчки виконувати послух та молитву. Навчився вмирати для світу, щоб жити «у Богові». І коли настав час – він не залишив цю благодать лише для себе.

Його ігумен Феоктист отримав від Бога таємниче одкровення про призначення Антонія і покликав його до себе. Він відкрив йому це видіння і сказав: «Антонію, воля Божа полягає в тому, щоб ти переніс на свою Батьківщину благословення Святої Гори Афон. Своїми трудами та прикладом ти багатьох приведеш до себе, і стократний плід принесе твоя молитва. Іди з миром».

Так він повернувся. Він приніс із собою світло Святої Гори. Приніс досвід Церкви. Приніс благословення Пресвятої Богородиці. І в печері – не в палацах, не в силі та владі – поклав підвалини «духовної імперії».

Києво-Печерська Лавра була не просто монастирем. Вона стала місцем народження душі цілого народу. Київ став колискою Православ’я. І цей зв’язок був живим: Свята Гора – Вселенський Патріархат – Київська Церква. Це – правда історії. Це – правда віри.

Сьогодні ця сама земля проходить через випробування. І що ми бачимо? Що ми чуємо? Чим ми живемо? Людські життя гинуть на полях битв. Безвинних людей несправедливо вбивають. Сім’ї руйнуються за лічені хвилини. Незліченна кількість людей стає на шлях біженства, залишаючи позаду Батьківщину, домівки, пам’ять, життя. Це не просто конфлікт. Це рана в серці людства. І все ж…

Посеред цієї трагедії постає питання: Чи впаде віра? Чи зламається Церква? Чи згасне світло? Відповідь дається тут. У Лаврі. У пам’яті Святого. У молитві народу. Бо ця Лавра явила світові не лише преподобного Антонія. Вона явила цілий сонм святих.

Преподобного Феодосія, який утвердив ідеал гуртожительного життя. Преподобного Нестора Літописця, який зберіг історичну пам’ять цього народу. Преподобного Агапіта Цілителя, який служив людині з любов’ю та самопожертвою. А разом із ними, та ще незліченну кількість преподобних отців, які подвизалися у цих святих Печерах і зробили Печерську Лавру однією з найбільших святинь Православ’я.

Печерська Лавра – це не просто історичне місце. Це місце святості. Це живе свідчення того, що благодать Божа здатна преображати людей і народи. І саме тому кожна спроба відродження церковного життя в Україні має черпати силу з цієї великої духовної спадщини.

Створення незалежної Церкви України – це не політичний акт. Це не просто адміністративна зміна. Це глибокий духовний рух. Це повернення до правди. Це відновлення зв’язку із власною душею.

Церква, яка шукає себе, звертається туди, звідки все почалося: до Києва – де засвітило світло віри, до святого Антонія – який заклав перший фундамент, до Святої Гори – яка передає автентичний досвід віри, до Вселенського Патріархату – який залишається Матір’ю-Церквою.

Це – її шлях. Це – її ідентичність. І цей шлях – нелегкий. Він є: криком свободи, свідченням віри, вибором життя. І в цьому священному русі відродження наша сьогоднішня присутність не є випадковою.

Ми прибули зі Святої Гори. Прибув Ігумен Священної обителі Есфігмен у супроводі отців – із монастиря постригу святого Антонія, щоб повторити той заклик, який колись уже лунав на цій землі. Заклик до народу України згуртуватися навколо Лаври, підтримати отців та саму Церкву, як і тоді, за часів святого Антонія, Святогорця та Есфігменита (Есфігменського).

Як і тоді з монастиря Есфігмен почалася сівба чернечого ідеалу на цій багатостраждальній землі, так і сьогодні ми молитовно бажаємо, щоб знову почалася нова сівба єдності, любові та миру.

Ми прибули до Великої Києво-Печерської Лаври, до Святого, який нас об’єднує, до нашого спільного Отця. Не як гості, а як браття. Бо Церква – це не географія, це тіло. Це не кордони, це єдність.

Ми прийшли, йдучи слідами святого Антонія, несучи те благословення та передання, яке він колись приніс на цю землю.

Ми прийшли принести благословення Афону. Передати любов і покров Пресвятої Богородиці. Підтримати Церкву і народ, які борються за те, щоб вистояти у випробуванні. Бо ми добре знаємо… що ця боротьба не є легкою. Це боротьба болю. Це боротьба жертовності. Це боротьба віри. Але це також боротьба надії – боротьба, яка веде до життя. І не забуваймо: все це відбувається в умовах війни.

Ми прибули до вас, незважаючи на страх. Незважаючи на небезпеку. Незважаючи на людську слабкість. Чому? Бо «досконала любов проганяє страх». І ця любов привела нас до вас. Ми прибули, тому що ми вас любимо. Просто, щиро, по-братськи.

З першої хвилини цієї війни ми не перестаємо робити одне: запалювати за вас свічку перед іконою Богородиці. За ваш народ. За тих, хто страждає. За тих, хто проходить через випробування. І в кожній молитві ми просимо, щоб Вона покривала вас, зміцнювала вас і тримала вас непохитними.

Ми прибули, тому що ваш біль – це і наш біль, а ваша боротьба – це і наша боротьба. І в цій священній та зворушливій атмосфері ми звершили святкування нашого Святого за візантійським уставом – не як просте дотримання традиції, а як живе свідчення віри та неперервності.

Хор під керівництвом Архонта Протопсалта Вселенського Патріархату пана Григорія Дараваноглу виконав візантійські піснеспіви, передаючи велич нашої традиції та розкриваючи силу візантійської музики – її здатність торкатися людського серця, вести його до молитви, підносити над страхом та невизначеністю. І так явилася та велич, яку людина може пережити в Церкві – навіть тоді, коли довкола панують біль та непевність.

Ваше Блаженство, браття мої!

Печерська Лавра сьогодні – це не просто святе місце. Це символ стійкості. Це маяк серед темряви. А народ України? Він не зламався. Не замовк. Не зневірився. Він стоїть. Він бореться. Він вірить. Бореться за свою Батьківщину. За свою віру. За свою ідентичність. За свою душу. Бо без віри все втрачається. Але з вірою навіть серед смерті народжується життя. І в цій боротьбі ви не самі.

Вас обіймає Мати-Церква. Вас підтримує Вселенський Патріархат. Вас супроводжує вся Свята Гора. З кожного монастиря, кожного скиту та келії на Афоні, з кожного серця святогірського ченця підноситься молитва: за мир, за зміцнення, за життя.

І ми сьогодні проголошуємо: ми стоїмо пліч-о-пліч із вами. Ми молимося разом із вами. Ми віримо разом із вами. Ми надіємося разом із вами. Надіємося, що замовкне зброя, що припиниться кровопролиття, що повернеться мир. Що людина отримає підтримку. Що Церква знову розквітне. І ми міцно тримаємося слова Господнього: «І ворота пекла не переможуть його». Ось причина перемоги. Ось причина надії. Ось причина існування Церкви. Нехай святий Антоній покриває вас, нехай Богородиця вас охороняє, нехай Господь миру дарує вам Свій мир.

Ми не могли б у цей момент не згадати з вдячністю постать Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України пана Епіфанія, який своїм благословенням та батьківським піклуванням надав нам можливість перебувати на цій благословенній землі у цей особливий час випробувань та взяти участь у сьогоднішньому літургійному зібранні.

Висловлюючи нашу особливу братерську любов, яка виникає з духовної спорідненості, що об’єднує нас через святого Антонія та Святу Гору – ми хотіли б піднести Вам цей пастирський жезл (посох).

Братія Священної обителі Есфігмен, як та, що «на землі», так і та, що «на небесах» – отці, які подвизаються на землі, та отці, які спочивають на небі – як одне тіло та одна духовна колиска, з якої, благодаттю Божою, народилася вся ця духовна споруда, яку Ви очолюєте, твердо стоїть пліч-о-пліч із Вами. І це не лише наша братія – разом із нею стоїть увесь Афон із молитвою, любов’ю, тихою, але дієвою підтримкою.

Ми підносимо Вам цей жезл  як знак духовної єдності, як опору та допомогу, як жезл служіння, а не просто влади. Як символ Вашого нерозривного зв’язку з Уділом Пресвятої Богородиці, зі Священною обителлю Есфігмен та з Матір’ю-Церквою, народженням і плодом якої є Церква України та Велика Печерська Лавра, що сьогодні святкує пам’ять свого засновника. Прийміть його як опору у Вашій праці, як знак відповідальності й свідчення, а також як символічне вираження того, що ми приймаємо Вас і возводимо Вас на престол не людський, а у наших серцях.

Разом із цим жезлом служіння, як вінець і скромний вияв нашої глибокої вдячності до Вас, ми підносимо Вам копію чудотворної ікони Пресвятої Богородиці «Арсаніотісса» (Пристанної) – головної святині та особливо шанованого образу Священної обителі Есфігмен. Ми молитовно бажаємо, щоб Пресвята Богородиця покривала Вас Своїм материнським омофором, просвітлювала Вас та зміцнювала у важкому й відповідальному служінні Церкві та народу України. Кожного разу, коли Ви звертатимете свій погляд на цей святий образ, згадуйте і нашу смиренну братію, підносячи за нас свої молитви. Бо ми віримо, що молитва тих, хто щодня несе хрест відповідальності, випробувань і болю, тримаючи на своїх плечах тривоги цілого народу та Церкви, має особливе дерзновення перед Господом.

Нехай наш спільний праотець святий Антоній підтримує і зміцнює Вас, а разом із Вами – весь благословенний та героїчний народ України. Амінь.