Доки маємо час життя, то повинні турбуватися, щоби примножувати добро, наповнюватися благодаттю Божою та перемагати гріх, – Митрополит Епіфаній

Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія у двадцять другу неділю після П’ятидесятниці

Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Сьогодні ми з читання Євангелія через притчу про багатого і Лазаря чуємо нагадування про таку відповідальність за вчинки у житті, яка не поширюється лише на цей світ, але сягає вічності. Світ цей є тимчасовим. Кожна людина приходить в буття тут, на землі, але у певний час відходить зі світу цього, бо тіло помирає, а душа продовжує життя у потойбічному існуванні, в очікуванні загального воскресіння і майбутнього віку.

Хоча почуті нами слова Євангелія є притчею, але вони сповіщають про те, що воістину очікує на кожну людину. Бо незалежно від того, як довго живе людина у світі цьому, у який спосіб вона живе – у гріхах чи в праведності, має вона надлишок багатства чи страждає від убогості, – до кожної людини приходить час смертний.

Смерть для людини не є природним явищем, адже Бог сотворив нас здатними до вічного життя. Однак людина помирає, бо це є наслідок першого гріхопадіння та відпадіння людства від Бога. Тому хоча ми усвідомлюємо неминучість смерті, вона все одно сприймається нами як зло, як горе, як велика біда, якої ми хочемо уникнути.

Проте бажання уникнути смерті у різних людей виявляється по різному. Є ті, і на жаль їх стає все більше, хто вважає, що краще просто не думати про реальність смерті, жити лише тут і зараз, задовольняти свої бажання і шукати насолоди. Таким був багач, про якого чуємо нині з притчі. Так живуть і його брати, про яких він згадує, страждаючи у пеклі.

Достатньо трохи глибше замислитися над таким ставленням до смерті, щоби усвідомити його небезпечність і безглуздість. Бо замість того, аби готуватися до часу смертного і діяти з усвідомленням особистої відповідальності за вчинки, людина вважає достатнім просто не думати про майбутнє. Це все одно, що заплющити очі, коли бачиш небезпеку, і думати, що коли небезпеки не видно, то її вже нібито і нема.

І в давні часи, і нині часто так жили ті, хто не вірили у посмертне буття. Вони вважали, що живуть лише тут, а після смерті знову йдуть в небуття. Тому їм здається, що доки вони живі, потрібно насолоджуватися усім, що є у світі цьому, бо після смерті не буде нічого.

Почута нами притча, як і загалом Божественне одкровення, свідчать, що такі думки є глибоко помилковими. Смерть тілесна не завершує буття людини, але означає лише перехід у інший, духовний світ. В тому світі душа продовжує жити, бо вона безсмертна, продовжує усвідомлювати все, продовжує розуміти та відчувати. А тому душа, хоча там і не з’єднана вже вона з тілом, все одно здатна відчувати блаженство, коли вона перебуває близько до Бога, або відчувати муки та страждання, коли вона через гріхи свої віддалена від Нього.

Також Божественне одкровення і вчення нашої православної християнської віри засвідчують нам, що і цей стан є хоча і тривалим, але теж тимчасовим. Як життя наше тут, на землі, може мати різну тривалість, але все ж обмежене в часі, так само і посмертне життя душі, відділеної від тіла, не буде у такому стані вічним. Бо коли Господь наш Ісус Христос удруге прийде у славі судити живих і мертвих, тоді відбудеться загальне воскресіння. Тоді всі душі померлих з’єднаються з воскреслими тілами, буття людства оновиться, і смерть вже не буде здатна розділити тіло і душу.

Але це свідчення про майбутнє воскресіння всіх померлих є для нас не лише радісним сподіванням. Бо наше знання про воскресіння мертвих нерозривно сполучене зі знанням про особисту відповідальність кожної людини за плоди свого життя. І саме про цю відповідальність нагадує нам почута нині притча.

Загальне воскресіння буде не останнім актом історії нинішнього світу. Ним стане Страшний суд, коли всі воскреслі постануть перед Богом і кожна людина отримає те, чого вона заслуговує за її ділами. Праведники отримають винагороду за добро і милосердя, грішники ж отримають осудження за вчинене зло. Ніхто не уникне суду цього, він буде остаточним і невідворотним. Він буде відкритим і нелицемірним, адже здійснюватиме його Всезнаючий і Праведний Суддя – Бог.

Тому, дорогі брати і сестри, життя наше тут, на землі, є не лише часом, коли ми робимо свої повсякденні справи, вирішуємо проблеми, що виникають, долаємо виклики. Це є час, коли ми через наші вчинки, добрі або злі, готуємо нашу власну вічність. Від того, як ми використаємо ці дні, роки та десятиліття життя, залежить, яким буде наше вічне буття – блаженним біля Бога чи стражданням у пеклі, де визначене місце покарання для диявола і слуг його.

Тож, доки маємо час життя, то повинні турбуватися, щоби примножувати добро, наповнюватися благодаттю Божою, боротися із гріхами та перемагати їх. І допомагати нам в цьому повинне вивчення і виконання слів Божественного одкровення, яке ми отримуємо через Священне Писання. Бог, турбуючись про нас і про те, щоби ми увійшли у блаженне вічне життя, послав у світ пророків та навіть Свого Сина, щоби люди через них знали істину, знали, що є добрим, а що злим, як досягати примноження добра і як уникати поневолення злом.

Тому коли хочемо мати вічне життя блаженне, а не бути осудженими за гріхи наші, то маємо слухати слова пророків та заповіді Господа нашого Ісуса Христа, слухати Божественне одкровення і вчення Церкви, яка пояснює його. І нехай Господь допомагає нам уникнути долі безумного і немилосердного багача, але дає нам все необхідне, щоби ми увійшли у Його Небесне Царство. Амінь.