І Вселенський собор явив єдність учнів Христових у вірі навіть через три століття після Вознесіння Господнього, – Митрополит Епіфаній

Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія в сьому неділю після Пасхи та в день пам’яті отців І Вселенського собору

Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Сьогодні, за тиждень до свята П’ятидесятниці, Церква вшановує пам’ять отців І Вселенського собору. Цим недільним днем і цим вшануванням отців ми продовжуємо вшановувати Вознесіння Господнє та водночас готуємося до прославлення Зішестя Святого Духа на учнів і апостолів.

Чому спогад про І Вселенський собор можна назвати продовженням вшанування Вознесіння, хоча сама подія зібрання отців у Нікеї сталася 325 року – через три століття після земного життя Спасителя? Тому, що цей собор явив єдність учнів Христових у вірі навіть через три століття після Вознесіння Господнього. Цей собор показав, що попри зміни епох і зовнішніх умов – Церква залишається тією самою, яку зібрав Спаситель від початку.

Христос, перебуваючи з апостолами, навчав їх словами і ділами, являв перед ними чудеса та подавав їм дари благодаті – такі, як, наприклад, розкриття розуміння слів Священного Писання. Але для довершення справи спасіння Господь вознісся на небеса з плоттю, щоби завдяки цьому ті, хто увірували в нього, змогли прийняти благодать Святого Духа. Тілесно Месія зійшов на небеса, але містично Він навіки залишається в Церкві та з Церквою.

Ми знаємо, що Христос звіщає Євангеліє не таємно, але відкрито. Він обирає не одного якогось учня, щоби йому відкрити істину – як у часи Старого Завіту Бог обирав одного пророка, через якого звіщав одкровення. Господь Ісус Христос обирає багатьох учнів – спочатку дванадцять, потім ще сімдесят, а потім закликає ще більшу кількість.

Коли над Спасителем здійснювали судилище у Синедріоні, то Він свідчив: «Я говорив світові відкрито; Я завжди навчав у синагогах і в храмі, де завжди юдеї сходяться, і таємно не говорив нічого» (Ін. 18:20). Отже і проповідь Євангелія, і подання дарів духовних, і потім сходження Самого Святого Духа на учнів і апостолів у день П’ятидесятниці – все це звершується не щодо однієї якоїсь вибраної особи, але щодо повноти зібрання вірних, яке ми називаємо відповідним словом: Церква.

Грецькою мовою слово Церква буквально означає «зібрання покликаних». Спаситель збирає в єдине містичне тіло тих, хто увірував в Нього. В цьому соборному тілі Він є вічним і незмінним Главою. А всі вірні складають це тіло незалежно від обмежень часу та простору.

Виразом саме такої всезагальної єдності Церкви є Вселенські собори. Лише вони мають найвищий духовний авторитет і саме тому лише вони проголошували виклад істин віри, які ми називаємо догматами. Той виклад, який має обов’язковий загальний характер для всієї Церкви.

Цього недільного дня, коли ми вшановуємо отців І Вселенського собору, у храмах читають частину 20-ї глави книги Діянь апостолів, де розповідається про настанови апостола Павла пресвітерам Церкви з Ефесу. Знаючи, що він йде на страждання і згодом буде відданий на смерть, апостол дає останні настанови старшим у Церкві – зберігати те вчення віри, яке вони прийняли. Також святий Павло попереджає: «Пильнуйте себе i всю отару, в якій Дух Святий настановив вас бути єпископами, пасти Церкву Господа i Бога, яку Він надбав Кров’ю Своєю. Бо я знаю, що після відходу мого прийдуть до вас люті вовки, які не щадитимуть стада; та і з вас самих постануть люди, які говоритимуть неправдиво, щоб повести учнів за собою» (Діян. 20:28-30).

Отже апостол Павло знає, що обов’язково серед християн з’являться проповідники неправдивих вчень. Одні будуть спокушати вірних ззовні різними релігійними та філософськими ідеями, які суперечать правді – таких він називає вовками. Бо вовки є хижаками, які ззовні нападають на отару овець, щоби знайти собі поживу серед них. Інші ж походитимуть з самого християнського середовища. Однак такі християни, спокусившись, будуть навчати неправді. І у цих власних викривлених думках, які суперечать Божому одкровенню, намагатимуться переконати й інших. Так робив, наприклад, пресвітер з Олександрії Арій, єресь якого засудив І Вселенський собор.

Ми твердо знаємо за словом Писання: «Немає праведного ні одного; немає, хто розумів би; немає‚ хто шукав би Бога; всі ухилилися з путі, негідні всі до одного; нема того, хто чинить добро, нема жодного» (Рим. 3:10-12). Це означає, що сама собою всяка людина помиляється, всяка людина може бути в омані, бо над кожною людиною гріх поки що ще має владу. Саме тому Господь, сповіщаючи істину, не покладається на одну людину чи навіть кількох учнів, але на соборну повноту вірних.

Згадаймо: старших у Церкві Ефесу апостол Павло попереджає про появу в їхньому середовищі лжевчителів. Тож перед такою загрозою та знаючи, що окремо може помилятися та спокушатися навіть найкраща людина – як зберегти істину? Як її проповідувати та поширювати? Як передавати її від покоління до покоління крізь століття та навіть тисячоліття не зміненою і не пошкодженою?

Для цього і творить Господь Церкву Свою саме як зібрання всезагальне. Одна з чотирьох сутнісних ознак Церкви, які перелічені у Символі віри – це її кафоличність, її соборність. Кафоличність означає всезагальність – Церква існує не для одного народу і не в одному місці, як було у час Старого Завіту, але живе всюди і включає в себе вірних всякого народу, всякого становища. Соборність означає вияв цієї всезагальності: хоча Бог подає благодать Свою кожній людині, яка істинно увірувала в Нього, однак дари Святого Духа та Божественне Одкровення подані не комусь окремо, але соборно – подані зібранню Церкви.

Вселенські собори є найвищим проявом цієї соборної природи Церкви – вони збиралися для вирішення найважливіших догматичних питань, щоби ясно і твердо засудити ті оманливі вчення, про появу яких попереджає апостол Павло пресвітерів ефеських.

Однак собори – чи то Вселенські, чи то місцеві – не самі встановлюють істину, вони не самі обирають, яке вчення вважати правдивим. Природа рішень соборів відрізняється від рішень звичайних людських зібрань тим, що собор Церкви не може сам собою створити якусь нову істину. Через спілкування представників всіх частин Церкви собор лише свідчить ту віру, яку Церква мала від початку. Віру в ту істину, яку Христос прийняв від Отця Небесного та сповістив апостолам, апостоли – першій Церкві, а від першої Церкви ця істина незмінно передається аж донині.

Саме тому Православна Церква не може прийняти і визнати те, що якась одна людина, нехай навіть глибоко освічена в богослівʼї та морально чиста, навіть обрана на стародавній престол для служіння – що ця одна людина може бути одноосібно непомильним виразником віри всієї Церкви. Таким виразником може бути лише собор, при чому не всякий собор, а лише такий, який правдиво дотримується істин віри та не дозволяє людським мудруванням і владолюбству світу цього впливати на його рішення.

Тож, дорогі брати і сестри, вшановуючи сьогодні отців І Вселенського собору, маємо оновити в собі усвідомлення тих істин, які свідчать про природу Церкви саме як зібрання вірних. Главою якого є Сам Христос. Цьому зібранню, Екклесії, Він сповіщає істину та посилає повноту дару Святого Духа. Того Святого Духа, Який у день П’ятидесятниці зійшов на зібрання перших учнів у Сіонській горниці і відтоді незмінно перебуває і діє в Церкві. А наш обов’язок – приймати цю істину та за допомогою дії благодаті – втілювати її у власне життя. Проповідувати істину через слова і діла як заради власного спасіння, так і задля того, щоби спонукати інших приймати її. Амінь.